Читати книгу - "Том 3"

або жартуєте зі мною, або провстох перевтома винна... Вам пророчать блискучу прийдешність. Ось послухайте; в наші часи не часто чуєш такий хвалебний тон.

(Виймав з кишені згорнену скілька раз газету і розгортав її.)

Орест тим часом старається здійнятись на поручатах і глянути

на вулицю.

(Острожин читав.)

«На сім тижні наш молодий драматург подарував нам...»

Орест

Вибачайте, приступ невралгії. Не можу, простіть!

Острожин

(встав)

Що вам? Помогти що-небудь?

Орест

Ні, ні, так минеться. Тільки... я не можу... я мушу зостатись сам... гострий напад...

Острожин Так я пізніше зайду... А газету покинуть вам?

Орест

(кивав раз головою і простягав йому руку) Вибачайте... До побачення...

Острожин До побачення. Ех, ми, інваліди цивілізації!

(Виходить.)

ВИХІД II Орест і пані Груїчева входить.

Орест

Ти сама?

(З глухим стогоном закривав лице руками>)

Груїчева

Заспокойся...

Орест

(перебивав її з гострим жалем в голосі)

Се вічне «заспокойся»! Одберуть щастя, життя, а потім «заспокойся». Хутко заспокоюсь, будь певна!

Груїчева

Ні, Оресте, вона прийде, вона обіцяла прийти.

Орест

Прийде?! Коли? Чому не прийшла з тобою? Я ж казав: не вертайся без неї! А тепер... Ні, ні, вона не прийде, не прийде!.. Ах, чом ти її не привела?

Груїчева

Вона не могла зараз прийти, не вбрана була.

Орест

Не вірю! Хіба вона могла б думати про якісь там убрання тепер! Ні, я знаю, вона не схотіла, і я сього вартий! О, та проклята хвилина, коли я згодився, щоб вона їхала сама! Проклятий той час, коли я послухав тебе! Я не пішов тоді за нею, тепер вона не хоче йти за мною! Що ж, мамо, ти повинна радіти з того! Тепер всьому кінець! Вона не хоче мене бачити...

Груїчева

Вона не могла зараз піти.

Орест

Чому?

Груїчева

Вона не зовсім здорова.

Орест Що ти кажеш? бона знов...

(Раптом заходиться риданням.)

Груїчева

Оресте, бог з тобою, ні,, ні, зовсім ні, просто так, трохи голова боліла, трошки нездужав.

Орест

Вона прийшла б, якби так, ах, не кажи мені! О, на- ( що я тебе послав? Ти їй наговорила, я вже знаю. І як я не подумав, що ти ж її ненавидиш?! Що ти їй казала?

Груїчева Те, що ти просив, щоб вона прийшла.

Орест

(дивиться на матір проникливо)

Те, що я просив? І не дорікала їй, не проклинала?

Мати опустила очі.

Так, так, не говори, я знаю. І звідки у тебе ся дика ненависть, ся нелюдська жорстокість? Все тобі мало! Убити хочеться! Що вона тобі зробила?

Груїчева

Що вона мені зробила, Оресте? Вона одібрала у мене... Орест

Годі!.. «Одібрала у мене»... «у мене»... от в чім діло... «Мій син Орест, моя власність, хто сміє займати його!» Ну що ж, от маєш тепер власність, приковану, прибиту міцно, тепер її ніхто не займає, втішайся.

Груїчева Оресте, зглянься наді мною!

(Закривається руками.)

Орест

(здвигав нетерпляче плечима)

Ах, ну, годі, ну, прости мене, я не знаю, що говорю... Я не можу бачити твоїх сліз!

(Стогне.)

Груїчева

(підхддить до нього, обіймав і пригортає його голову)

Годі, мій синочку, годі, дитино моя! Нічого, нічого, може, знов усе гаразд буде, заспокойся тільки, біднев моє, любеє дитя!

(Сідає коло нього на стільці.)

Орест

(одкидається на спинку крісла)

Мамочко, принеси мені морфію!..

Груїчева Як можна, дитя моє, так часто?

Орест

Коли ж я так мучуся!

Груїчева Ну, пожди, от вона зараз прийде.

(Відходить до перил балкона, дивиться в просторінь.)

Орест

Мамо, підкоти мене до перил, я хочу дивитись на дорогу, звідси нічого не видно.

Груїчева підкочує його до того місця, де сама тільки що стояла.

Орест

Де мій бінокль? Мамо, дай мені бінокля.

Груїчева (іде до столика, бере бінокль)

Ось він.

(Подає Орестові.)

Орест

(дивиться)

Здається... вона... іде, іде! (Кидає бінокля.) Мамо, іди звідси, вона зараз буде тут.

Груїчева

Оресте, позволь мені зостатися, я боюсь за тебе, я буду тихо стоять, не втручатимусь.

О ре с т

4 (рішуче, нервово)

Ні, ні, лиши мене...

Груїчева подається до виходу, спиняється, оглядається. (Орест схопився за груди.)

Груїчева Оресте, я тобі приготую строфанту.

(Береться за пляшечку.)

В сю хвилину на дверях з’являється Люба. Орест глянув на неї, робить розпачливо нетерплячий жест матері, та становить строфант знов на столі і подається до дверей.

(До Люби.) Пам’ятайте, що він слабий І

Любов нічого не відповідає, дивиться на Ореста, що поривається підвестись їй назустріч, але не може і опускається, закривши очі рукою. Груїчева виходить.

ВИХІД III

Любов і Орест. Під час сієї сцени Люба поводиться нерівно, то з повного притомністю, то з приступами отуманеного пастрою.

Любов

(входить, спиняється в дверях і, глянувши на Ореста, закривав лице руками)

' Боже мій!

Орест

Любо, ти прийшла... ходи ближче^.

Любов

(підходить ближче)

Що... з вами?

Орест

«З вами»! Любо, я й так покараний, пожалій мене.

Не картай...

Любов

N Я не картаю... Я не повинна була приходить... Але я не могла... Мене картали...

(Хитається, на лиці вираз муки, але без сліз.)

Орёст У

Хто? Моя мати; вразила тебе? Тц не хтіла йти до мене? Що мені зробити, щоб ти простила мене? Любо, єдина моя, не плач! Я життям готов спокутувать ту хвилину, коли я нібито по волі розстався з тобою. Я ніколи того не хтів, Любо, невже ти не віриш?

Любов

(одвертається, здавленим голосом)

Оресте, як я гляну на тебе, такий ти нещасний... О, нащо я прийшла сюди? Вона правду казала, я твоя отрута! Але даремно вона готує строфант проти мене, я піду, не буду труїти...

(Наміряється вийти, спиняється.)

Орост хапає її за руку.

Орест

Ні, на бога! Що се, фатум? Знов моя мати між нами? Любо, забудь про неї, не думай, я тисячу раз зрікаюся її і слів її. Ти — отрута? Хто може се сказать? Та тільки ж ти й порятуєш мене. Моя слабість, моє нещастя мине, зникне раптом, тільки скажи мені слово, одно слово!

Любов

(під час, як він говорить, старається заспокоїтись, далі визволяє свою руку і говорить, стримуючи сльози і нервове тремтіння)

Оресте, ні, пізно вже, все було скінчено, так треба було... Колись ми були друзі, пожалуймо ж тепер...

(Уриває.)

Орест

Так, пожалуймо один одного, пожалуй же ти мене. За що ж я гину марно, зовсім марно? Я не взяв нічого від життя, я так не