Читати книгу - "Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо"

вода, про що я вже згадував; по-друге — захисток від спеки; по-третє — безпека від хижаків — людей чи звірів і по-четверте — вид на море, щоб не втратити нагоди визволитись, коли б бог послав який корабель. А кидати надію на визволення мені все ще не хотілось.

Шукаючи підхожого місця, я нарешті знайшов невеличку галявину на схилі високого горба, що спускався до неї крутою стіною, так що зверху мені ніщо не загрожувало. З цього боку в скелі була невелика заглибина, ніби вхід до печери, хоч насправді ніякої печери чи проходу в скелі не було.

На цій зеленій галявині, перед самою заглибиною, я вирішив розкинути свій намет. Площадка мала завширшки не більше як сто ярдів, а завдовжки — приблизно вдвоє більше, а в мене перед дверима розлягався немов моріжок. В кінці галявини гора дуже нерівно спускалася в низину до моря. Лежала ця площадка на північно-західному схилі гори й була в холодку цілий день, поки сонце не досягало південного заходу, де воно сідає в тих краях.

Перше ніж розкинути намет, я обвів перед заглибиною півколо, ярдів з десять радіусом і з двадцять — діаметром. У це півколо я понабивав двома рядами міцних кілків, загнавши їх глибоко в землю. Верхні кінці кілків я загострив. Частокіл вийшов щось із п'ять з половиною футів заввишки, а між обома рядами кілків було не більше як шість дюймів.

Проміжки між кілками я заповнив до самого верху кусками каната, нарізаними на кораблі, поклавши їх шарами один на один. Зсередини я укріпив огорожу підпорками із кілків на два з половиною фути завдовжки. Огорожа ця вийшла така міцна, що ні людина, ні звір не могли б ні пролізти крізь неї, ні перелізти її. Ця робота відібрала в мене багато часу та праці; найважче було рубати в лісі кілки, переносити їх на площадку та забивати в землю.

Вхід туди, я зробив не через двері, а короткою драбиною через частокіл. Увійшовши до себе, я забирав драбину; я гадав, що таким чином укріпився й цілком відгородився від усього світу. Тепер я спокійно спав уночі, чого в інших умовах не міг би робити, а проте, як виявилось пізніше, всі ці запобіжні заходи проти ворогів були непотрібні.

Працюючи без краю й над силу, я перетягав до себе, в цю загорожу чи фортецю, всі свої багатства: харчі, зброю та запаси, про які розповім вам вище. Я розкинув великий намет, щоб захистити себе від дощів, які там певної пори року бувають дуже великі й довготривалі. Намет я зробив подвійний, тобто розкинув спочатку менший, а над ним більший, ще й накрив зверху брезентом, який я взяв з корабля разом з парусами.

Тепер я спав уже не на принесеній мною на берег постелі, а в дуже доброму гамаку, що належав колись помічникові капітана.

До намету я переніс увесь харчовий припас і взагалі все, що могло попсуватись від вогкості, і коли все моє добро лежало вже в огорожі, я щільно забив вхід, що був досі відкритий, і почав ходити до себе з допомогою драбини, про яку вже казав.

Зробивши це, я заходився копати в горі заглибину. Каміння та землю я виносив крізь намет у двір і зробив таким чином всередині огорожі насип на півтора фута заввишки: печера була якраз за наметом і правила за льох для моєї господи.

Я витратив багато праці та часу, поки закінчив усе це, тому мушу розказати про деякі інші важливі в моєму житті події. Саме тоді, як я готувався розкидати намет і копати печеру, несподівано набігла темна хмара, почався заливний дощ, блиснула блискавка і вдарив страшний грім. Мене не так вразила блискавка, як думка, що промайнула в моєму мозку прудкіше за блискавку: «Мій порох!» У мене завмерло серце, коли я подумав, що один удар блискавки може знищити весь мій порох — порох, що мусив не тільки охороняти мене, а й постачати мені їжу. Мене далеко менше турбувала моя власна небезпека, хоч, коли б порох вибухнув, я вже не мав би часу турбуватись про це.

Цей випадок так вразив мене, що, як тільки минула гроза, я відклав на якийсь час усі роботи для влаштування й зміцнення мого житла і взявся робити торбинки та ящики, щоб розподілити порох на невеликі частини й зберігати його в різних місцях, щоб він не вибухнув весь відразу і щоб окремі частини його не могли зайнятись одна від одної. Цю роботу я закінчив приблизно за два тижні й поділив порох, — а його було фунтів двісті сорок, — мабуть, не менше, як на сто частин. Щодо бочки з підмоклим порохом, то я, не вбачаючи в ній небезпеки, поставив її в печері, яку я в думках звав своєю «кухнею». Решту я сховав у щілинах скель, куди не проходила вогкість, і дуже ретельно позначив місця схову.

Під час роботи я принаймні раз на день виходив з рушницею, щоб розважитись, забити яку-небудь дичину й познайомитись, скільки можна, з тим, що родить цей острів. Першого ж разу я відкрив, що на острові водяться кози, і це дуже втішило мене. Та, на великий жаль, кози були страшенно боязкі, сторожкі й такі прудконогі, що підійти до них було найтруднішою річчю в світі. Однак це не турбувало мене, бо я був певний, що зможу коли-не-коли стріляти їх, як це і сталося згодом. Вистеживши місця, де вони збираються, я помітив, що, побачивши мене в долині, коли самі вони були на горі, кози страшенно лякались і втікали. А коли вони паслись у долині, а я був на горі, кози не звертали на мене ніякої уваги. З цього я зробив висновок, що це був наслідок особливої будови їхніх очей — їхній зір, напевне, був спрямований униз, так що вони нічого над собою не могли бачити. Відтоді я додержувався такого способу: спочатку злазив на скелю, щоб бути над ними, і тоді часто влучав у них.

Першого разу, як я вистрелив у цих тварин, я забив самку; при ній був маленький сосунець, і це дуже засмутило мене. Доли мати впала, козеня смирненько стояло коло неї, поки я не підійшов і не взяв її. Та це ще не все: коли я взяв стару козу на плечі й поніс її додому, мале бігло за мною до самого намету. Я поклав її на землю перед огорожею, взяв на руки козеня