Читати книгу - "Ритуал"

витівки, заткнув їй рота. Вона затихла, втиснувшись у камінь, слухаючи ревіння моря та удари блискавок. Що може зробити одна принцеса проти розбурханої стихії?

Він не знайде дороги додому. Він ослабне. Блискавка вб’є його.

Загуркотів грім, ніби поспішаючи підтвердити ці її думки. Тоді Юта висунулася з-під зубця й показала небу язика.

Вона пам’ятала, де зберігаються смолоскипи. За раз вдавалося принести всього десять-дванадцять; Юта боялася, що не встигне.

Смолоскипи, горою звалені на верхівці вежі, негайно промокли. Вона не знала, займеться її багаття чи ні.

Упавши в темряві, вона обдерла коліна, переламала всі нігті на правій руці й боляче подряпала щоку.

Кресало знайшлося на каміні; руки не слухалися, іскра не висікалася, смолоскип не бажав займатися.

Нарешті, хитаючись, вона донесла вогонь до вежі. Вітер, розреготавшись, відразу задув його.

Вона повторила увесь шлях спочатку, і, всім тілом затуляючи вогонь від вітру, сунула смолоскип у купу таких самих смолоскипів, але залитих водою.

Вогонь задимів та, як їй здалося, згас. Вона готова була вже заплакати, коли це з-під гори звалених на вежі смолоскипів виповз непевний димок.

Юта відступила. Багаття раптом спалахнуло, трохи обпаливши їй коси. Арман мав на диво добрі смолоскипи, і Юті довелося поступитися майданчиком, оточенимю кам’яними зубцями, бурхливому вогню.

Вітер безсило лютував, але тільки роздмухував полум’я на вершині вежі. Падав дощ, палала купа обсмолених ціпків, Юта стояла внизу, на темних сходах, і стискала долоні.

Побачить? Чи вже мертвий? Побачить?

Арман побачив, але не відразу збагнув, що це не міраж і не мариво.

Вогник здавався далеким, слабким і маленьким. Але це був єдиний маяк у цій мішанині з неба, води й смерті.

І він полетів на вогник, кидаючись убік щоразу, коли чув над головою тихий тріск, що передвіщав черговий разючий удар.

Море роззявляло сотні жадібних пащ, оточених пінними губами. Море хотіло зжерти дракона.

Але вогник наближався, й ріс, і перетворювався на багаття, й поставало з темряви громаддя замку, і, останнім зусиллям вивернувшись від блискавки, він кинув змучене драконяче тіло в Браму.

На ранок небо очистилося. Майданчик на вершині західної вежі зберігав сліди згарища — чорне вугілля, чорна кіптява на камені, білястий попіл.

Арман пройшовся попелом, і ноги його провалювалися по гомілки, лишаючи по собі глибокі безформні сліди — Арман кульгав.

Руки його, особливо права, боліли й нили від плечей аж до пучок. Губи розтріскалися, очі були запалені й ледь визирали з-під набряклих повік. Горло втратило спроможність видавати розбірливі звуки, і говорити тому доводилося пошепки.

— Я бачив батька, — пошепки ж сказав він Юті.

Та, стримана зовні, але внутрішньо переповнена усвідомленням власного героїзму, здивувалася:

— Батька?

— Мені здалося… Батько загинув від удару блискавки та впавзвалився в море. Я тоді ще й лускою не вкрився.

Помовчали. Арман обережно ворушив правим плечем, прислухаючись до того, як стогнуть суглоби.

— Батько іноді приходить до мене уві сні… Ти знаєш, у мене був дуже суворий дід. Він виховував мене, коли я осиротів. Проте він зневажав мене. Він і батька зневажав за те, що той не мав більше синів, моїх братів, здатних убити мене у двобої…

Арман сипів, йому було важко говорити.

— А мати? — запитала Юта, і теж пошепки.

— Не пам’ятаю… Батько рано… втратив мою матір.

Море, жовте після шторму, захаращене клаптями водоростей та рваними медузами, незграбно вовтузилося біля підніжжі вежі. Юті раптом уявилася мовчазна, сумна жінка — дракониха у вигляді людини, і як вона стояла на вежі й чекала — чоловіка? синів?

— А… які вони, жінки-дракони?

Арман мовчав довго, і Юта зрозуміла, що він так і не відповість.

— А вам хотілося б… мати братів? — запитала Юта тоді.

Арман дивився на море.

— У мене дві сестри, — сказала Юта, ніби міркуючи про щось. — Вертрана, щоправда, має кепську вдачу, але вона по-своєму любить мене. І я її. А Май добра й весела, мені було б самотньо, якби я не мала сестер… Мені й так самотньо.

Вона раптом посміхнулася своїм думкам:

— А знаєте, коли мені було років десять, я вміла підстрелити з рогатки муху…

— Овва? — здивувався Арман. — А що таке рогатка?

Солодко мружачись, Юта дивилася вдалину:

— Рогатка… Пажі, і кухарчуки, і всі дітлахи палацу ходили за мною табуном, і не бачили, яка я негарна, їм було начхати…

— Ну, — простягнув Арман у нерішучо, — не така вже й…

Принцеса всміхнулася:

— А вам навіщо ж делікатничати? Через мою потворність багато сліз пролилося. І моїх, і чужих… Знаєте, як буває, коли дітлахи, подорослішавши, зненацька побачать у вчорашній командирші — посміховисько?

— Не знаю, — сказав Арман, зітхнувши.

— І не треба, — погодилася Юта. І відразу, без переходу, запитала: — А що таке промисел?

Арман дивився, як народжуються над обрієм хмари, світлі, з округлими м’якими боками й пласкою підошвою внизу.

— Що таке промисел? — голос Юти здригнувся.

— Це, — повільно відповів Арман, — те саме, чим так прославились мої предки й у чому я зовсім не досягнув успіху. Це древній обряд, пов’язаний… ти впевнена, що хочеш про це довідатися?

— Я впевнена, — ледь чутно пробурмотіла Юта.

Арман розминав кисть правої руки пальцями лівої.

— …пов’язаний з викраденням і наступним пожиранням принцес.

Юта не сполотніла, не закричала й не заплющила очі.

— Що ж, — сказала вона після паузи, — чогось такого я очікувала.

— Дійсно? — здивувався Арман.

Красені-калідони плавно кружляли над гніздом, раз у раз в’яло покрикуючи.

— Виходить, — запитала Юта тихо, — і доблесний Сам-Ар, і сини його, і Лір-Ир, і Нур-Ар, і Дир-Ар, і син його Акк-Ар…

— Як ти запам’ятала? — здивувався Арман.

— …всі вони були людожери? — прошепотіла Юта, не звертаючи на нього уваги.

Арман розім’яв кисть правої руки й взявся за лікоть.

— Людожерами… Яке… невдале слово.

Юта не чула його. На обличчі її застигла маска не страху навіть, а відрази.

— Я розбирала їхні письмена… Я читала літопис їхнього життя… Вони… Я думала, вони були могутні, славні… А вони їли людей, та ще й жінок!

— Не жінок, а цнотливих дівчат, — пробурмотів Арман. — Принцес.

Юта обернулася до нього, і очі її сповнені були гіркотою й гнівом:

— І той, хто написав на камені ці рядки… «Я піднімаюсь до небес, і моя тінь лежить у скелях, маленька, як зіниця мишеняти»… Це написав людожер?

— Ні, — швидко сказав Арман. — Це я написав.

Вона витріщилася на нього, забувши закрити рота.

— А я не людожер, Юто, — він стиснув собі ліктя до хрускоту, — я ж сказав тобі, що не досягнув успіху в промислі… Тому я виродок, тому я нікчема, тому я себе зневажаю.

— Зневажаєш?! — від здивування Юта