Читати книгу - "Залишенець."

не лишилося й сліду. Якби яка звірина розшарпала чи птиця склювала, то видно було б, а так — ні, їжу хтось забрав. Спершу в Ганнусі обережно скинулась хвилька сліпої радості, що, може ж, це Веремій таки навідався уночі, та здоровий глузд підказав: ні.

Темне черево млина дихнуло на неї холодним сопухом мишви й пташиного посліду: хто? Веремій не міг з нею так гратися.

Хтось чужий придумав ці дурні піжмурки, тільки навіщо? Якби хотів позбиткуватися над нею, то зробив би це ще вчора.

Але ж хтось і випадково міг заглянути до млина й натрапити на її гостинець. Тільки хто ж тоді написав їй записку? Хто покликав її до того місця, яке так багато означало для них з Веремієм?

Сама не своя верталася вона додому.

У хаті не світилося, хоча мати ще не спала. Сиділа на лежанці й по-совиному дивилася в темряву.

— Ходила? — спитала.

— Ходила.

Ганнуся роздяглася, тихо, як тінь, підійшла до матері, сіла на теплу черінь. Так і сиділи вдвох мовчки, дивлячись у темну стіну. Не діждавшись, що скаже Ганнуся, мати обізвалася сама:

— Заходила ввечері Танасиха. Каже, що бачили на базарі в Чигирині чоловіка, схожого на Ярка. Тіки перевдягнутого в старця. Обірваний, заріс, зачубатів. Надворі холодно, а він, біднесенький, босий і в солом'яному брилі.

— Хто бачив? — спитала Ганнуся.

— Ну, люди… Хто ж. Бачили, як він просив милостиню.

— І ви їм вірите, ма'?

— Начебто, каже Танасиха, хтось його впізнав. Хотів щось спитати, а він хамуль-хамуль — невідомо де й дівся.

— Ярко ніколи не проситиме милостині, — сказала Ганнуся.

— Ну, воно так, але люди чогось же говорять.

— Вони мало нам наговорили?

— І бриля, бач, сюди приплели, — зітхнула мати. — То я подумала, може…

— Ох, сил уже немає це слухати.

День у день їх обступали нові чутки: то казали, що пораненого Веремія переправили лікуватися аж до Польщі, то пішов поголос, нібито він сидить у черкаському допрі, хтось божився, що бачив його в Онуфріївському монастирі перевдягнутого ченцем, інші запевняли, що отаман продовжує воювати, тільки вже далі від своїх країв, прибравши собі нове ім'я — чи то Вовгура, чи Босий, чи Туз…

До цього ще й доточили бувальщину, буцімто козаки Босого чи того ж таки Веремія зупинили поїзд десь між Бобринською і Цвітковим, усіх військових переколошматили за своїм звичаєм, а хто був у цивільному — перевірили, як годиться, документи. Розгарячілі від доброї роботи козаки підвели до отамана переляканого в смерть чоловічка, який не мав ніякої посвідки.

Підвели та й питають, що з цим жидом робити — повісити зразу чи полоскотати, щоб зізнався, хто він такий? «Ану дайте йому сала, чи їстиме?» — звелів отаман. Дали бідоласі цілу четвертину, він уп'явся в неї зубами, відривав великі шматки й глитав, не пережовуючи. «Е, видно, що жид, але жид хороший, — засміявся отаман. — Відпустіть його».

Ганнуся навіть не всміхнулася на ту розповідь, вона взагалі вже забула, коли сміялася, але ці балачки підігрівали надію, що Веремій живий. Ось і сон їй приснився недавно: четверо дужих чоловіків внесли на їхнє засніжене подвір'я труну з його тілом.

Він у брилі, в закривавленій вишиванці, шароварах і босий.

Ганнуся хотіла припасти до нього, оплакати, та Веремій раптом підвівся і сів. Вона хоче його покласти, злегенька тисне йому долонею на груди, аж чує — під долонею б'ється серце.

На ранок справді випав сніг, прихопив морозець, подвір'я засніжило, як у Ганнусиному сні. Вона вхопила десяток яєць, побігла до ворожки Хтодихи, щоб та розтлумачила, до чого цей сон, і баба Хтодиха довго не думала: «Хоч воно, доню, у снах все виходить навиворіт, але тут, єй-бо-пресь, правда. Живий твій Веремій. Кров, не буду брехати, є, десь його зачепило, але смерть не взяла».

Зраділа Ганнуся, полетіла додому сказати матері про сон і бабу Хтодиху, прибігає, аж тут її обухом по голові:

— Паєхалі с намі, мілашка! Апазнаєш труп сваєво бандіта!

Біля їхніх воріт стояла підвода, двоє військових забрали Ганнусю й повезли аж у Матусів, де мали показати їй убитого.

Вони були впевнені, що це Веремій, проте інструкція вимагала, аби хтось із рідних чи знайомих засвідчив смерть.

Дорогою ті двоє грілися самогоном, реготали, щось цвенькали до Ганнусі, та вона не обізвалась до них ані словом, сиділа закам'яніла, не відчуваючи холоду, і їй здавалося, що лоно її теж закам'яніло. Не помітила, скільки вони їхали до Матусова, час зупинився для Ганнусі, тепер їй було байдуже до всього на світі, навіть до того, що недавно ще так гріло її зсередини.

Зупинилися неподалік волосної управи біля якоїсь стайні, і тут Ганнуся побачила таке, від чого заворушилося волосся на її голові.

Він стояв у повен зріст, притулившись спиною до стіни конюшні, стояв роздягнутий, босий, простоволосий, лише закривавлена вишиванка та білі сподні прикривали його від холоду.

Лице вже взялося намерзом, очі були заплющені, на впалих віях біліло дві смужечки паморозі.

— Ярку!..

Минув якийсь час, поки Ганнуся зрозуміла, що він неживий.

Його тіло, пролежавши цілу ніч на морозі, так задубіло, що ці анцихристи для розваги поставили його на ноги й зіперли на стіну. Видно, знущалися ще й із мертвого, жбурляли в нього мерзлими кізяками, яких тепер повно валялося під стіною конюшні.

— Ярку… Це не ти…

Вона справді не могла розібрати, він це чи ні, підійшла впритул, з жахом вдивлялася в його лице, спотворене смертю й наругою, переконувала себе, що це не Веремій. Схожий, проте не він… Ні, ні, казала собі Ганнуся, це якийсь інший чоловік, а тим часом щось їй нашіптувало, що вона може помилятися, адже не раз бачила, як смерть змінює людину. Мученицька смерть змінює до невпізнанності.

Вона обдивлялася його лице, шукаючи рідних рис, розглядала шию, руки, обдивлялася його — пальці, та бачила тільки сліди знущань із убитого.

— Что скажеш, мілашка?

Ганнуся не знала, що їм казати. Вона не мала ніякої певності.

Біля конюшні вже зібрався цілий гурт москальні.

— Может, єшо заглянєш пад кальсони? — крикнув котрийсь із них. — Там бистрєй апазнаєш!

Від дикого реготу Ганнусі заклало у вухах.

— Авжеж, — сказала вона. — Загляну. Тільки занесіть його до стайні.

— Єщьо чєво! Там ти єво ізнасілуєш.

Кацапи знов заіржали.

— Атставіть! — крикнув котрийсь із старших, що був не в шинелі, а в білому кожусі. — Ідьот апазнаніє! Занєсті бандіта в памєщєніє, а свідєтєльство в пратакол!

Вони занесли його в конюшню, поклали на соломі, й Ганнуся попросила, щоб її залишили