Читати книгу - "Соляріс"

був поводитись підступно, вдаючи, ніби вважаю її за Гері; але ж сама вона й справді вважала себе за Гері, отже, з цього погляду, в її поведінці не було ніякої підступності. Не знаю, як я дійшов такого висновку, але я був певен цього, якщо тут взагалі могла існувати якась певність!

Я сидів, а дівчина обіперлася плечем об мої коліна, її волосся лоскотало мені руки; ми обоє майже не ворушилися. Кілька разів я непомітно зиркнув на годинник. Минуло півгодини — снотворне мало б уже подіяти. Гері щось тихенько пробурмотіла.

— Що ти сказала? — запитав я, але вона не відповіла.

І я подумав, що її таки почав змагати сон, хоч, відверто кажучи, в глибині душі сумнівався, що ліки подіють. Чому? І на це запитання я не знаходив відповіді. Найімовірніше, тому, що моя хитрість була надто примітивна.

Поволі голова Гері схилилася на мої коліна, темне волосся впало їй на обличчя; вона дихала розмірено, як знеможена сном людина. Я вже хотів був перенести її на ліжко, та зненацька вона, не розплющуючи очей, легенько скубнула мене за чуба й зареготала.

Я заціпенів, а Гері аж заходилася сміхом. Примружившись, вона стежила за мною з наївним і лукавим виразом на личку. Я сидів, неприродно випростаний, ошелешений і безпорадний. А Гері, хихикнувши ще раз, притулилася щокою до моєї руки й замовкла.

— Чого ти смієшся? — запитав я глухим голосом.

На обличчі Гері знову з’явився той самий вираз тривожної задуми. Я бачив, що вона хоче бути зі мною щирою. Вона торкнула пальцем свій маленький носик і, зітхнувши, нарешті сказала:

— Сама не знаю.— В її словах був непідробний подив.— Я поводжусь, як ідіотка, правда ж? Мені чомусь раптом… Та ти теж гарний: сидиш надутий, як… як Пелвіс.

— Як хто? — перепитав я, бо мені здалося, що я не дочув.

— Як Пелвіс, ти ж його знаєш, того товстуна…

Це вже взагалі було щось неймовірне: Гері, поза всяким сумнівом, не могла ні знати, ні навіть чути від мене про Пелвіса з тієї простої причини, що він повернувся із своєї експедиції щонайменше через три роки після її смерті. Я теж не був з ним до того знайомий і не знав, що головуючи на зборах Інституту, він мав неприємну звичку страшенно затягувати засідання. Власне кажучи, його звали Пелле Вілліс — звідси й скорочене прізвисько, яке до повернення Пелвіса теж нікому не було відоме.

Гері сперлася ліктями на мої коліна і втупилася мені в вічі. Я поклав їй руки на плечі й повільно провів долонями по них, так що мої пальці майже зімкнулися довкола її пульсуючої шиї. Зрештою, це можна було сприйняти як пестощі, і, судячи з її погляду, вона так до цього й поставилася. Насправді ж я просто хотів пересвідчитись, що в неї звичайне, тепле людське тіло і що під м’язами є кістки й суглоби. Дивлячись у її спокійні очі, я відчув нездоланне бажання щосили стиснути їй горло.

Мої пальці вже майже зімкнулись, коли мені раптом пригадалися закривавлені руки Снаута, і я відпустив Гері.

— Як ти чудно дивишся…— спокійно мовила вона.

Серце моє так калатало, що я не міг видобути з себе й слова. Я на мить заплющив очі.

І раптом у мене виник чіткий план дій, від початку до кінця, з усіма подробицями. Не гаючи й секунди, я підвівся з крісла.

— Мені вже треба йти, Гері,— сказав я,— і якщо ти так дуже хочеш, то ходімо зі мною.

— Гаразд.

Вона рвучко підхопилася з підлоги.

— Чому ти боса? — запитав я, підходячи до шафи й вибираючи з-поміж різнобарвних комбінезонів два — для себе і для неї.

— Не знаю… мабуть, я кудись запроторила свої туфлі…— невпевнено відповіла вона.

Я пропустив це повз вуха.

— У платті ти не зможеш цього надягти, доведеться скинути.

— Комбінезон?… А навіщо? — здивувалася вона й відразу ж почала стягувати з себе плаття.

Та тут з’ясувалася дивна річ — плаття не знімалося, бо як виявилося, на ньому не було жодної застібки, блискавки чи хоча б якогось гачка. Червоні ґудзики посередині правили за звичайнісіньку оздобу. Гері збентежено всміхнулась. Удаючи, що в цьому немає нічого особливого, я підняв з підлоги схожий на скальпель інструмент ї розрізав плаття на спині, там, де кінчався виріз. Тепер вона могла стягти його через голову. Комбінезон був на неї трохи завеликий.

— Ми що, кудись полетимо?.. І ти теж?— допитувалася вона, коли ми, вже одягнені, опинилися в коридорі.

Я тільки мовчки кивнув. Я страшенно боявся, що ми зустрінемо Снаута, але коридор, який вів до злітного майданчика, був порожній, а двері радіостанції, повз які нам довелося пройти,— зачинені.

На станції, як і досі, панувала мертва тиша. Гері стежила за тим, як я на невеличкому електричному візку викочував з середнього боксу на вільну колію ракету. Я по черзі перевірив, чи справні мікрореактор, дистанційне керування рулів і сопел, а тоді разом зі стартовим візком перекотив ракету на круглу роликову площину стартового диска під центром лійкуватого склепіння, попередньо прибравши звідти порожню капсулу.

Це була невелика ракета для зв’язку між станцією і сателоїдом, яку використовували для перевезення вантажів; люди в ній літали тільки у виняткових випадках, бо вона не відчинялася зсередини. Саме це й влаштовувало мене. Я, звичайно, не збирався запускати ракету, але робив усе так, неначе готував її до справжнього старту. Гері, яка стільки разів супроводжувала мене в польотах, трохи розумілася в цьому. Я ще раз перевірив усередині стан кондиціонерів і кисневої апаратури, привів їх у дію, а коли після ввімкнення головного ланцюга спалахнули контрольні лампочки, виліз із тісної кабіни й кивнув на неї Гері, яка стояла біля трапа:

— Залазь.

— А ти?

— Я за тобою. Мені треба опустити люк.

Я був певен, що вона не розгадає мої хитрості.

Коли Гері піднялася по трапу в кабіну, я зразу ж просунув голову в люк, спитав, чи зручно їй там, і, почувши глухе, здушене «так», відхилився назад, щосили хряснувши люком. Двома руками я ввігнав обидві засувки до упору й заздалегідь приготовленим ключем почав затягувати п’ять гайок, що закріплювали в пазах обшивки кришку люка.

Загострена сигара ракети стояла вертикально, немовби й справді за мить мала злетіти в простір. Я знав, що тій, яку я замкнув усередині, ніщо не загрожує — у ракеті було