Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

їхній будинок розпирало від музики, що лилася з вікон, на веранді з'являлися нові горщики з геранню, а двері та східці блищали свіжою фарбою. На шворках поперемінно сушилися фіглярські штани, строгі сукні та ручної роботи мексиканські плаття — процес непостійний, немов білі баранці на хвилях прибою позад будинку. Жанрове розмаїття картин, розвішаних на стінах усередині дому, мінилося від наслідувань Матісса до псевдоіталійського Відродження[12]. Інколи, підвівши погляд, він бачив жінку, що сушила волосся, яке майоріло на вітрі, немов яскравий жовтий стяг. Час від часу прапор цей мав чорний колір або ж рудий. На тлі неба жінка бувала то високою, то низенькою. Проте жодного разу в домі не хазяйнувало більше однієї жінки. І от нарешті цей день прийшов...

Том поклав свою деревину на вже чималу гірку, яка росла поруч із місцем, де Чико просіював мільярди людських слідів, залишених на вихідних відпочивальниками.

— Чико, що ми тут робимо?

— Жируємо, живемо «життям Райлі»[13].

— Я би не назвав це жируванням по-райлівськи.

— Ну, то працюй над помилками!

Ось так Том спостерігав свій будинок уже цілий місяць. Горщики припали пилом, на стінах красувалися порожні квадрати, підлогу вкривав пісок. У кімнатах гуділо, немов у мушлі, коли її прикладаєш до вуха. І щоночі, вмостившись спати з Чико по різних спальнях, вони чули безслідний шурхіт припливів та відпливів уздовж всього чималого пляжу.

Непомітно Том кивнув. Раз на рік він приїздив сюди із гарненькою дівчиною та думкою про те, що врешті-решт вона має рацію і вже геть незабаром вони одружаться. Та його жінки завше потайки тікали перед сходом сонця, відчуваючи, що помилилися і не зможуть зіграти свою роль. Подруги Чико кидали його з шумом пилососів. Вони щось тягнули, гарчали, гарячкували, вивертали кишені, визбиравши всі перлини зі скойок, та забираючи всі гаманці, ніби іграшкових собачок, що Чико так полюбляв відкривати їм пащі та лічити зуби.

— Уже четверо жінок за рік.

— Ваша правда, арбітре, — вишкірився Чико. — Мені забиратися в роздягальню?

— Чико... — Том закусив губу і потім продовжив: — Я тут подумав... може, нам розійтися?

Чико мовчки поглянув на товариша.

— Я хотів сказати, — швидко виправився Том, — що раптом нам більше щаститиме поодинці?

— Слухай, бодай мене дідько вхопив, — поволі проказав Чико, стискаючи у величезних кулачиськах сачок, — хіба тобі незнані факти? Ми з тобою приїжджатимемо сюди в двохтисячному році, парочка божевільних дурнуватих альбатросиків, які вигріватимуть тут на сонці свої кісточки. Що з нами вже станеться, Томе? Надто пізно. Змирися з цим і стули писок.

Том важко проковтнув слину і довго витріщався на товариша.

— Я хочу поїхати звідси... Наступного тижня.

— Та закрийся, закрийся ти вже і давай-но працювати!

Чико заходився сердито загрібати пісок, що принесло йому сорок три центи монетками різного номіналу. Він так прикипів до них очима, поки пісок сіявся крізь дротинки сачка, що нагадував хлопчину під час завзятої гри в пінбол[14].

Том не ворушився, затамувавши подих. Здавалося, вони обоє чогось чекають.

— Гей-гей-гей!.. — пролунало з-над узбережжя.

Чоловіки поволі озирнулися.

— Гей... Агов... Е-ге-гей!..

Метрів за двісті від них, вимахуючи руками, біг хлопчик і волав на всю горлянку. І від його крику Тому чомусь раптом стало морозно. По його плечах пробіг холодок. Том чекав.

— Агов!

Хлопчик підбіг і, хапаючи ротом повітря, вказав рукою кудись позад себе:

— Жінка... кумедна жінка... біля Північної скелі!

— Жінка! — розреготався Чико. — О, ні-ні!

— Що означає «кумедна»? — поцікавився Том.

— Не знаю. — Малий дивився на нього здоровенними очиськами. — Ви повинні глянути самі. Страшенно кумедна!

— Утоплениця?

— А хто її зна! Вилізла з води, валяється на піску. Самі подивіться... Кумедна така... — хлопчик замовк. Він знову поглянув на північ. — У неї риб'ячий хвіст.

Чико розсміявся.

— Давай тільки не перед вечерею.

— Будь ласочка, — аж пританцьовувало хлоп'я. — Чесне слово! Тільки швидше!

Він був побіг, але відчув, що за ним ніхто не рушив, і в розпачі озирнувся.

У Тома ворухнулася губа.

— Чико, тобі не здається, що для розіграшу він пробіг завелику дистанцію?

— Бігають і на довші, і заради меншого.

— Гаразд, синку. — Том подибав за малим.

— Дякую, дядьку. Велике дякую!

Хлопець знову дременув уперед. Відбіг кроків на двадцять. Том озирнувся. Позаду Чико скривився, здвигнув плечима, втомлено обтрусив руки та пішов за ними.

Вони йшли на північ по залитому сутінками пляжу. З обвітреними обличчями та дрібними зморшками навколо вигорілих-блідих очей і короткими стрижками, які не виказували сивину. Дмухав дужий вітер, ганяючи океанські хвилі, які з нескінченним гулом навалювалися на узбережжя.

— Слухай, — спитав Том, — а от уяви, приходимо ми до Північної скелі і бачимо, це правда. Що тоді? Раптом океан і справді викинув щось на берег?

Та перш ніж Чико встиг відповісти, Том уже поринув у свої думки, які ширяли серед дюн, запорошених мечохвостами, морськими їжаками та зірками, ламінаріями та просто камінцями. Його все життя тягнуло побазікати на тему морських істот, чиї назви спливали в пам'яті під шумне дихання прибою. Молюски-аргонавти, шепотів він, тріска, сайда, сарган, губани-таутоґи, риба-линь, морський слон, він шепотів, камбала, а ще білуга, білуха, супова акула... тебе завжди переслідує голос: як то має виглядати щось із таким глибоководним іменем? Хтозна, чи доведеться коли побачити, як воно здіймається зі своєї солоної луки нагору і виходить за безпечні межі берегової лінії? Але ж вони існують, і їхні назвиська, як і тисячі інших, малюють картини в уяві, а ти шкодуєш, що не птиця-фрегат і не здатен пролетіти чотирнадцять тисяч кілометрів, зібравши повний образ океану в голові одного року.

— Хутчіш! — хлопчик аж прибіг назад до них, щоб зазирнути в очі Томові. — Раптом її скоро не стане?!

— Малий, гляди зі штанів не вискоч; — гаркнув Чико.

Вони завернули за Північну скелю. Там стояв іще один хлопчак і дивився собі під ноги.

Чи не краєм ока Том помітив щось на піску, від чого завагався: а чи варто туди дивитися? Може, краще зосередитися на обличчі іншого парубійка? Той геть сполотнів і, здавалося, не дихав. Час від часу він таки опам'ятовувався і зітхав, знову прикипав поглядом до об'єкта своїх спостережень на піску, але не ладнав із контролем, очі його затуманювалися і до нього вертався приголомшений