Читати книгу - "Подвійне дно"

в’язниці. Старий тільки хитав головою — що поробиш, до того йшлося, нічого іншого її й не чекало, це було видно.

Кирпу вбили тієї ночі, як ми цілувалися із Стасем у шкільній альтанці. Він накинув мені на плечі свій піджак і цілував мене, оце вперше, в школі гриміла дискотека, на четвертому поверсі миготіли вікна актового залу. А в цей час двоє недолюдків вбивали Кирпу.

Власне, говорити нема про що. Кирпа попався на прохідній із шкіряною сумочкою — виніс із цеху, мені в дарунок. А от двом виродкам у міліцейській формі він здався ідеальним кандидатом, що візьме на себе серію крадіжок з тієї-таки фабрики. З Кирпи всю ніч вибивали свідчення, та тільки ми, «нічиї діти», всі зроду клятенні, ми мовчимо, зціпивши зуби, і лаємось. Може, якби Кирпа просився чи стогнав, то лишився б живим. А він, скривавлений, тільки лаявся, і двоє садистів, озвірілих від чужої крові і власної безкарності, занадто захопилися. Опам’ятались лише тоді, коли хтось звернув їх увагу, що допитуваний вже не лається, але й не дихає.

Ховали Кирпу в інтернаті. Старий забрав тіло — йому віддали. Враз зігнуло Старого лихо, мовчки кусали губи й затискали кулаки «нічиї діти» — затятий вовчий виводок. Кирпа лежав зчорнілий, страшний, не схожий на себе. Ніхто нічого не говорив, навіть Старий. Тільки Юхимівна плакала, сякаючись в носовичок.

«Вивчишся, людиною будеш», — оті його слова. Він так поспішав побачити світ, він так любив простір і вітер, він дивився на все широко відкритими лагідними очима. А тепер лежить у тісній домовині, і вже нікого і нічого більше не побачить. Він наче відчував, що короткий вік йому відміряно. І що ж тепер?

«Не плач, мати, не журися,

Бо вже син твій оженився,

Та взяв собі паняночку —

В чистім полі земляночку…»

Це тоненько, от-от порветься нитка голосу — Ірка виводить. І де вона пісню таку знайшла? Бо зараз же тільки «Синий туман — похож на обман…», та й усе, то де ж вона взяла її, ту пісню? Не плаче мати за Кирпою. За жодним з нас ніхто не заплаче. Ми, наче кукіль, нікому плакати за нами, ніхто й не озирнеться. То краще мовчи, Ірко, бо й так душа болить.

Домовина пішла в яму, глухо вдарило груддя по кришці. Ми стояли, нестямлячись, насуплено позирали молодші, камінно мовчить Старий, старші й «осідлі» похилили голови. І тільки Ірчин голос виводить пісню. Як же це? Просто взяли і вбили? Що ж тепер?!

А нічого. Надворі був 1990 рік. Двох садистів просто звільнили з «органів».

… — Вам час їхати. — Старий говорить тихо і твердо. — Вже почався прийом документів, скоро іспити. Вам час їхати.

— Так. — Рудий вже щось вирішив для себе. — Післязавтра ми поїдемо.

— Післязавтра. — Стась за кілька днів наче став іншим. — Ми готові.

— Добре. Йдіть.

Ми троє виходимо в коридор, де чекає заплакана Ірка. Їй іще три роки вчитися, Старий радить отримати атестат.

— Коли? — питання, зрозуміле всім.

— Післязавтра.

Мовчки ми йдемо надвір, потім схилом — на наше місце біля річки. Ми просто сідаємо — так, як сиділи завжди. Тільки Кирпине місце тепер порожнє. І завжди буде порожнє.

— Маємо щось робити. — Рудий обводить очима всіх по черзі. — Маємо віддячити їм.

— Але ще не зараз. — Стась стискає пальці. — Хай вляжеться, хай вони забудуть. Ми повернемось сюди наступного року — на оце саме місце. І тоді вирішимо, хто з них стане першим. Згодні?

— Так. Маєш рацію, — мені важко змиритись з відстрочкою, але Стась поміркованіший. — Ми повернемось наступного року.

Запоріжжя — це вам не Березань. Тут і людей більше, і дихається важче. Ми приголомшено стоїмо на пероні, перед нами — новий світ, що зустрів нас різнокольоровим натовпом і написом «Запоріжжя — 2».

— Пішли. Адреса є, язик до Києва доведе. — Рудий іде попереду. Стась бере мене за руку. Власне, мені майже затишно.

— Ось, план. Йдемо до площі Свободи, там сідаємо на тролейбус і їдемо…

— Рудий, той план ми теж бачили. Де та площа?

— Лізо, ти ж знаєш, там буде танк.

Танк! Кожне порядне місто має свій танк, гармату і літак. Отож, танк тут є, а де гармата і літак? Мають бути, обов’язково. Це ж фетиш! Гадаю, ми все тут побачимо. А поки що ми ніяк не вирізняємося з натовпу. Ми вдягнені у модні «варьонки», в нас спортивні сумки, в яких — наші нехитрі пожитки і документи. Гроші в Рудого. Так ми вирішили.

У мене є ще невеличка сумочка. Це подарунок Старого. Ту, що ніс для мене Кирпа, не віддали — речовий доказ. Хай вони нею вдавляться, сволота! Нічого, наступного року ми повернемось. А поки що — хай живуть.

Медичний інститут ми знайшли одразу. А в ректораті нас уже теж чекали. Старий дотримав слова, він домігся, аби до нас поставились належним чином. Не знаю, як йому це вдалося, але наші документи лишились у ректора, а ми того ж дня оселились у гуртожитку — втрьох. Безкоштовна освіта доживала останні дні, тому нам так поталанило. Доля берегла нас, як могла. От тільки не всі скористались з її подарунка.

7

— То оце і є твоя подруга?

У нього кругла брита голова, неприємний погляд темних очей з-під густих брів, якісь неохайні губи і неголені щоки. Жувальна частина черепа значно більша за мозкову. Неприємний тип, аж занадто. Якийсь ніби брудний, хоч і одягнений в дорогий костюм. І прізвисько в нього — Деберц. Боже, твоя воля, і оце з таким типом довелося трахатись Ірці? Тепер їй дійсно краще померти — від огиди. Цей тип страшенно бридкий. Стась поряд з ним, наче Білосніжка.

— Якщо маєте щось до мене, то кажіть мені, — маю привести нахабу до тями. — Я не глуха і абсолютно дієздатна. Що вам від мене треба?

— А, он як. — Деберц розглядає мене вже відверто. — У пані лікарки гонор! Знаєш, красуне, що я роблю з тими, в кого забагато гонору?

— Мені начхати на ваші інтимні спогади. Я поспішаю, отож перейдемо до справи.

Він дивиться на мене важким поглядом психопата. Що ж, хлопче, за тобою плаче оббита повстю палата в божевільні. А ще краще — просто пристрелити тебе. І для людства корисніше.

— Гаразд. Приведіть сволоту. Сідай, лікарко. Розмова буде довга — або й ні, та все одно сідай. Що ти питимеш?

— Нічого. Я не в гості приїхала.