Читати книгу - "Невидимі. Таємниця Туманної Бухти"

питань, а щойно ми відвернулися, вона десь поділась, тільки її бачили!

Ми не відразу й помітили. Якраз тоді Дамон узяв мене за лікоть і прошепотів: він ось уже кілька хвилин відчуває: нас хтось переслідує. Якийсь час ми вдивлялися в туман і прислухалися, а коли оглянулись на Сьюзан, її вже не було.

Дамон неспокійно озирався, шепочучи її ім'я, і ось із темряви донісся ідіотський сміх Сью. От уже дурепа!

Ми кинулися в її бік, розуміючи, що знайти дівчинку буде нелегко.

Потрапили до старої частини міста, поряд із портом. Це район бараків і смітників.

Я б не здивувався, зустрінься тут Джек Різник власною персоною!

На перехресті ми зупинилися порадитися й у цей момент чітко почули тупіт важких кроків десь позаду, кроків якогось дорослого.

Людина майже відразу ж зупинилася, принаймні почулося тільки два чи три кроки. Їх було досить, аби переконатися: цей хтось іде за нами.

Дамон жестом наказав мені мовчати й відтягнув за купу рибальських сітей. Ми стояли там, здавалося, цілу вічність, хоча насправді, швидше за все, не довше за одну-дві хвилини. Ніхто не йшов. А що ще гірше, ми більше не чули сміху Сьюзан!

Ми перезирнулися: та людина переслідує не нас, а Сьюзан!

Дамон відкинув усяку обережність і кинувся бігти, вигукуючи ім'я дівчинки. А я за ним, голосячи у свою чергу: «Сьюзан! Сьюзан!»

І вона відповіла переляканим криком. Переляканим настільки, що спочатку я не пізнав її голосу.

Он вона там, на асфальті, за десять метрів від нас, де провулок розширюється, утворюючи майданчик. Над нею схилився чоловік у довгому темному пальті й насуненому на очі капелюсі. Сьюзан щосили виривалася, хоча було зрозуміло, що її опір скоро буде зламаний.

Ми кинулися до неї і тут відбулася дивна річ. Чоловік нас помітив. Оглянувся, дивився, дивився, і раптом туман перетворився на щось щільніше, ніж туман… Здається, тепер ми бігли, мов у патоці.

Сьюзан усього за кілька кроків, її життя висить на волосинці, а наші рухи повільні, як у жахливому сні. Я бачу, як по обличчю Дамона течуть сльози, не знаю, од відчаю чи від напруги. І ось він несамовито кричить: «Сьюза-а-ан! Сьюза-а-ан!»

Раптом усе скінчилося.

У бараку засвітилося й прочинилось маленьке віконце. Там з’явилася дуже підозріла фізіономія, яка почала кричати, що, мовляв, тут за чортівня відбувається. Відчинились двері іншого барака, а потім іще одного.

Ми з Дамоном несподівано звільнилися з патоки та впали, ледь не розквасивши носи об камені бруківки.

Коли я підняв голову, біля Сьюзан уже нікого не було. Дівчинка лежала на землі, згорнувшись калачиком. Люди з бараків не знали, що робити, тримаючись віддалік, а ми з Дамоном кинулися на допомогу.

Дамон підбіг першим, узяв її на руки й зазирнув в обличчя… спотворене страхом? Ні! Сью широко посміхалася та просила її привітати! Тоді я, вперше підвищивши на неї голос, загорлав: мовляв, якого біса, і вона, не припиняючи посміхатися, показала нам кишеньковий годинник!

Він від маніяка, стверджувала Сьюзан. Непоганий доказ, адже так?

— Ось, дурні, моя бабуся виявилася просто розумничкою! — гордовито заявила Кристаль.

— А чому ти зупинилася на цьому? Давай далі! — вигукнув Дуглас, повністю поглинений розповіддю.

— Що? О, так. Вибач. До речі, про цей день усе, переходжу до наступного.

— Мене аж нетерплячка бере, — кинув Дуглас.

17.07.1938, 18:30

— Невидимі, ви тут?

Я тут.

Що із цим робитимемо?

До вчорашнього дня ми вважали себе сміливими й повними оптимізму, а зараз?

Що змінилося? Усе.

Усе змінилося.

На задній кришці годинника, котрий Сьюзан витягла в маніяка, зроблений напис: «Моєму любому Ангусові». У місті не так багато Ангусів, але в мене не було жодних точних даних із цього приводу, тому я запропонував звернутися до адресного столу. Тут Марк зблід. Я спитав, що з ним, і він знаком наказав нам іти за ним (ми стояли на майдані перед ратушею). Один зі знайомих його батька торгує імпортними годинниками якраз по сусідству; ми підійшли до вітрини його закладу. Не кажучи ні слова, Марк утупився очима в стіну ліворуч від скла. Із-за його спини ми побачили господаря цього годинника: поясний портрет із улюбленим предметом.

Ангус Скрімм у день свого обрання мером Туманної Бухти!

У нас перехопило подих. Грета розплакалася, Дамон усівся на краєчок тротуару, обхопивши голову руками. Як же діяти проти найбільш можновладної людини в місті? Навіть якщо про це заявити, хто повірить?

Між нами виникла суперечка. Я запропонував негайно звернутися в поліцію; Дамон же наполягав, аби діяти своїми силами та зловити Ангуса Скрімма на місці злочину. У загоні ми з Дамоном мали однаковий авторитет, тому думки присутніх розділилися. Незабаром посипалися обвинувачення й образи.

Нарешті Дамон наказав усім замовкнути: ми вже поводилися зовсім не як Невидимі.

Дорогою до печери в скелях наш загін продовжував обговорення.

Прибувши на місце, вирішили голосувати. Я голосував проти, але переміг Дамон.

Тому зараз я знову готуюся вийти з дому, щойно батьки заснуть.

Дамон упевнений, що мер тримає викрадених дітей у підвалі свого будинку (якщо вони ще живі).

Цієї ночі ми усі разом нападемо на помешкання Скрімма.

— Мій сон! Це мій сон! — закричав Дуглас. — Пам’ятаєте, я розповідав свій сон в літаку? Коли Невидимі атакували будинок Скрімма?

— Так, і закінчився він не дуже й добре, наскільки я пам’ятаю, —