Читати книгу - "Непрохані"

142
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 117
Перейти на сторінку:
штовхнув Оза у груди.

Спокійний, впевнений удар заскочив Оза зненацька. Він не зміг втримати рівновагу, надто коли чоловік завів праву ногу йому за щиколотку і знову штовхнув. Оз, змахнувши руками, впав на спину, зачепивши телевізор.

У голові запаморочилося. Він безуспішно силувався щось сказати. Чоловік схилився над ним, обіруч учепився в пальто — не торкнувшись при цьому голої шкіри — і припідняв Оза.

— Що… — зрештою вичавив той. У нього сіпалося око, тілом розливалася слабкість. Нападник, помітив він, був чомусь у рукавичках. — Що ви робите?..

Чоловік підтягнув його ближче і вимовив просто в обличчя:

— Просто знайте: вони справді існують. І передають вам свої шанування.

І кинув Оза назад на підлогу, мимохідь викрутивши йому плече. Оз знову вдарився об телевізор головою — точніше, скронею, у якій щось неприємно клацнуло.

Шепард всівся на край ліжка, чекаючи, поки чоловік на підлозі перестане рвучко втягувати в себе повітря й затихне зовсім. Знічев’я глянув на екран. Він не пам’ятав, як називається той серіал, але твердо знав, що всі актори вже померли. Привиди світла грають для присмертного. Яка іронія!

Впевнившись, що Тернер відійшов, від дістав з кишені пляшечку горілки і вилив її вміст Озові у рота, розбризкавши ще трохи йому на руки й на пальто. Потім поклав пляшку на підлогу, ніби та випала з рук мерця. Сумлінний судмедексперт міг би виявити, що ні в крові, ні в шлунку померлого такої кількості алкоголю немає, проте Шепард сумнівався, що до цього дійде. Не в цьому Богом забутому закутку. Тим паче що Тернер вигляд мав точнісінько як людина, яку рано чи пізно мав спіткати саме такий кінець.

Менш ніж за три хвилини Шепард уже знайшов ноутбук і записник небіжчика. Вийнявши їх зі схованки, він поклав туди натомість ще кілька пляшок з-під горілки. Вийшов, тихо причинивши двері, й ненадовго спинився біля машини Оза, щоб вийняти з-під приладової панелі приклеєний на скоч зовнішній диск. До світанку і це, і записник з ноутбуком будуть знищені.

Здається, все.


Всівшись за кермо власного авта, Шепард почув сигнал мобільного. Поліз під сидіння по телефон, але не встиг прийняти дзвінок.

Перевірив вхідні. Номер був незнайомий, але він упізнав код місцевості.

Перші цифри 503, Орегон. Кеннон-Біч.

Грюкнувши дверима, Шепард швидко виїхав з парковки.

Розділ 7

Якщо лежати дуже, дуже тихо, можна чути хвилі. І це, подумала Медисон, найкраще в перебуванні в «хатинці». Коли лягаєш спати і телевізор у великій кімнаті вимкнений — а його рідко вмикали, бо на узбережжя їздять, як казав тато, читати і думати, а не дивитися всоте одне й те саме (погане слово), — то можна лежати і слухати океан. Але спершу треба було налаштуватися на хвилю. Від хатинки відділяли дюни, та й вода, в залежності від припливів і відливів, могла бути далеченько. Потрібно притишити дихання, лягти горілиць, не рухатися і слухати, слухати дуже уважно, й чекати — і тоді почуєш далекий шурхіт і поштовхи, які скажуть, що сьогодні вночі ти спиш на краю світу. І ти заснеш, і хвилі підкочуватимуться ближче й ближче, лизатимуть твої п’яти, і м’яко, ніжно потягнуть тебе у темряву, у супокій.

Чути їх і тоді, коли прокидаєшся серед ночі. Тоді навіть краще, бо крім хвиль не чути нічого. Вдома в Портленді завжди були якісь звуки — машини, собаки, перехожі. Тут не так. Інколи хвилі хлюпотіли ледь чутно, майже не перекриваючи дзвону у вухах, проте у вітряну погоду вони аж ревіли. Одного разу Медисон страшенно налякалася: гуркотів шторм, і здавалося, що океан вже увірвався просто до сусідньої кімнати. Звісно, нічого такого насправді не сталося, і, як сказав тато, статися не могло, бо їх захищала від хвиль велика дюна. Тож тепер Медисон насолоджувалася тим гучним звуком серед ночі, почуваючись сміливою і убезпеченою, знаючи, що хаотичний усесвіт вирує зовсім поруч, та не здатний їй зашкодити.

Тож плюскіт хвиль був першим, на що звернула увагу Медисон, коли прокинулася. Далі вона зрозуміла, що надворі дощить — по даху стукотіли краплі. То прийшла буря, наближення якої вона спостерігала вдень на пляжі. Завтра пісок буде сірий, вкритий дрібними ямками, у ньому буде повне водоростей. Водорості завжди виносило з моря на суходіл у негоду, і ходити по них було дивно, м’яко. Якщо тільки вони підуть завтра гуляти…

Раптом вона сіла на ліжку.


Якусь хвилю вона сиділа непорушно, просто дивлячись перед собою. По даху так стукотіло, ніби то був не дощ, а град. Медисон глянула на годинник біля узголів’я: 1:12. Чому вона не спить о такій годині? Інколи вона прокидалася вночі, бо хотіла в туалет, але зараз не хотіла. Загалом у такі моменти вночі вона почувалася сонною, ніби й не прокидалася, — а тепер ніби й не засинала. Взагалі ніколи не спала. У її голові крутилося питання, на яке негайно треба було знайти відповідь.

Що вона тут робить?

Біля годинника на тумбочці лежало щось маленьке й кругле. Вона взяла ту річ у руку: невеличкий панцир морського їжака. Медисон пам’ятала, як знайшла його вдень… але здавалося, що трапилося це не сьогодні, а минулого разу, як вони приїздили, чи, може, навіть минулого літа. Вона понюхала його. Пахло морем.

Вона пам’ятала пляж, пам’ятала наближення бурі. Вона сиділа на піску і знала, що ось-ось повернеться до хатини. А потім… вона якось не могла пригадати… Відчуття було ніби під час довгої поїздки машиною, коли ти оп — і розумієш, що вже минуло чимало часу. От щойно до дому ще було хвилин двадцять,

1 ... 17 18 19 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непрохані», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Непрохані"