Читати книгу - "Адвокат негідників"

ми проводимо в не такому вже й просторому кабінеті судді Кауфмана за затятими суперечками щодо найдрібніших деталей мого недозволеного контакту з присяжною. Глінну Ростон викликали сюди, привели до присяги, та вона від переляку ледве говорить. Вона одразу починає брехати — каже, що не обговорювала справу зі своїми родичами. Я так пресую її під час перехресного допиту, що навіть Кауфман і Гувер дивуються. Із кабінету вона виходить зарюмсана. Наступною викликають її схиблену доцю, панну Марло Вілфанг, і та повторює свою невеличку повість. Ден Гувер ставить відверто незграбні запитання — видно, він справді здався. Коли настає моя черга, я спершу присипляю її пильність, а тоді підловлюю. За десять хвилин вона ридає, задихається і втисячне шкодує про те, що того вечора погукала мене на ім’я. Стає ясно, як білий день, що у скарзі вона брехала. Навіть суддя Кауфман перепитує:

— Як пан Руд знайшов вас у п’ятитисячному натовпі, якщо доти він ніколи вас не бачив?

— Дякую, пане суддя. Як на мене, чудове запитання.

Далі вона розповідає, що повернулася з боїв у п’ятницю пізно ввечері. Прокинувшись у суботу, вона зателефонувала своїй матері, яка негайно сповістила Дену Гуверу, який точно знав, що робити. Вони зібралися в його кабінеті в суботу по обіді, розробили текст скарги — і ось вам! Без Гувера тут не обійшлося.

Я викликаю Гувера як свідка. Він протестує. Ми сперечаємося, та Кауфман не має вибору. Я допитую Гувера з годину, ми з ним чубимося, як півні. Один із його помічників написав скаргу від початку й до кінця. Якийсь із його секретарів надрукував її. Інший секретар завірив.

Далі він допитує мене, ми продовжуємо гризтися. Впродовж усього цього стомливого випробування присяжні чекають в кімнаті для нарад, і я не маю сумніву, що Глінна Ростон промила їм вуха і що вони без вагань звинувачують мене у черговому безглуздому затягуванні справи. Наче мені не байдуже. Я продовжую демонструвати Кауфману і Гуверу, що вони граються з вогнем. Якщо Глінна Ростон залишиться серед присяжних, мені вдасться добитися скасування. Я не впевнений у цьому — в апеляції немає нічого стовідсоткового, — але я спостерігаю, як вони ніяковіють і сумніваються у власних судженнях. Я повторно заявляю про скасування судового розгляду. Заяви повторно відхиляються. Мені байдуже. Це зафіксовано в протоколі. Під кінець дня Кауфман вирішує розпрощатися з пані Ростон і замінити її на панну Мейзі — одну з вигідних нам альтернатив.

Панна Мейзі — це не та заміна, через яку варто надто радіти. Фактично, вона нічим не краща за отого старого роззяву, який всівся на її стілець. Ніхто у Міло не кращий. Можете вибрати дванадцять із тисячі, все одно кожний член журі поводитиметься і голосуватиме однаково. То задля чого я згаяв сьогодні стільки часу? Щоб притягти їх до відповідальності. Віднадити їх від сценаріїв, написаних прокурором і суддею — свого часу вибраних громадою, — які можуть зіпсувати найбільш резонансний процес із тих, що відбувалися в цьому убогому провінційному містечку. Накопичити аргументи для апеляції. А ще — щоб змусити їх поважати мене.

Я вимагаю, щоб Марло Вілфанг притягнули до відповідальності за надання неправдивих свідчень, але прокурор стомився. Я вимагаю, щоб її затримали за неповагу до суду. Натомість суддя Кауфман нагадує мені, що я сам звинувачений у неповазі до суду. Він посилає за судовим приставом, в якого є наручники.

— Перепрошую, пане суддя, але я забув, в чому саме я проявив неповагу. Це було так давно.

— У тому, що сьогодні вранці ви відмовлялися продовжувати слухання, і в тому, що ми тут цілий день змарнували з цією присяжною. До того ж ви мене принизили.

Є чимало способів зреагувати на цю маячню, та я вирішую пропустити її повз вуха. Запроторивши мене за ґрати за неповагу до суду, вони тільки ускладнять становище для себе і для штату загалом, натомість нададуть мені ще більше аргументів для апеляції у справі Ґарді. До кабінету заходить здоровенний охоронець, і Кауфман розпоряджається:

— Заберіть його у в’язницю.

Гувер стоїть біля вікна, спиною до нас усіх.

До в’язниці я не хочу, але не можу дочекатися, коли вирвуся з цього приміщення. Тут вже починає попахувати несвіжими тілами. На моїх зап’ястках клацають наручники, руки мені сковують спереду, а не ззаду, тож, виходячи, я обертаюсь до Кауфмана:

— Припускаю, вранці мені буде дозволено продовжувати справу головного захисника.

— Буде.

Щоб ще більше їх налякати, додаю:

— Останнього разу, коли мене кидали до в’язниці посеред процесу, покарання було скасоване вищим державним судом. Дев’ять проти нуля. Вам, клоуни, варто уважніше вивчати справи.

До нашої процесії приєднується ще один здоровань-охоронець. Вони проводять мене через бічні двері і далі вниз заднім коридором, яким я ходжу щодня. Перед порогом ми чомусь зупиняємось, охоронці щось бурмочуть у свої рації. Коли нарешті виходимо назовні, у мене складається враження, що чутки вже розповзлись. Мої ненависники відверто тішаться, бачачи мене під конвоєм і в наручниках. Без жодної видимої причини копи тупцюють на місці й ніяк не можуть вирішити, який із патрульних автомобілів їм використовувати. Я стою біля одного, безпорадний, усміхаючись невеличкому гурту присутніх. Помічаю Напарника, гукаю йому, що зателефоную пізніше. Напарник ошелешений і розгублений. Для забави мене садовлять на заднє сидіння разом із Ґарді. Адвокат і клієнт вирушають до в’язниці. Коли ми від’їжджаємо, з увімкненими блимавками й сиренами — щоб подарувати цьому жалюгідному містечку якнайбільше видовища, — Ґарді дивиться на мене й питає: