Читати книгу - "Вона"

Звертають на примхливість річки. І те, що молодь зазвичай вживає спиртне, через таку необережність і топляться.

— Нам треба туди. Сьогодні класна погода, там буде багато молоді, ймовірніше сьогодні це й станеться, — Марі була стурбована.

— І як же це ти собі уявляєш??? Хто нас туди відвезе??? Батьків попросити, — не факт, що хтось із наших погодиться…

— Ми щось придумаємо, Марі, не хвилюйся, — Анна з не абиякою впевненістю заспокоювала Марі.

— Ти щось придумала?

— Ще не знаю чи вийде. Давайте так, я до дванадцятої передзвоню.

Розділ 14
Перші сумніви

Марі розплющила очі дуже рано, було близько шостої. Вона любила прокидатись із сонцем. Це в неї ще з дитинства. Марі часто відпочивала в бабусі в селі і любила разом з бабусею починати день. Ранок завжди для неї був якимсь магічним, особливим явищем. Адже як казала бабуся: «Кожен ранок це початок нового життя!» І зараз це їй стало в пригоді. Перезмінки на вокзалах зазвичай вранці, і, щоб не привертати уваги, вона зникала перед зміною працівників.

Марі лежала в ліжку і думала, думала, думала. Думала про те, як інколи життя складається зовсім по—іншому, не так як ти собі думав колись. Чи могла б тоді її бабуся подумати, що її онучка ночуватиме на вокзалах і вдиратиметься до готелів? Чи хотіла б вона такої долі для неї? Звісно ж ні. Чи думала сама Марі, що так складеться її життя? Що той образ красивої, милої і розумної дівчинки, яка йде до своєї цілі, яка кохає і кохана, не стане реальністю? Що той образ був просто образом, просто мрією? Вона навіть вигадати б не могла все те, що зараз із нею відбувається, якою вона зараз стала. Якось останнім часом так багато думок про це і від такого ставало ще складніше. Марі замислилась про те, що останнім часом вона дуже часто згадує бабусю. Вона нічого не знала, про те чи передаються її здібності в їхньому роду. Проте вона чомусь вважала, що бабуся могла бути в курсі того, що чекає на МАРІ. А можливо вона й сама такою була? Але чому тоді про це ніхто не знав? Так багато чому і так мало відповідей. Усе стає заплутаним. А можливо не все? Можливо це лише Марі втрачає стійкі орієнтири? Але чому? Яка причина? Марі встала з ліжка і подалася вниз, в надії, що хороше тренування прояснить її думки. Вона знала, що нехтує здоров’ям, але сидіти, склавши руки, було для неї ще гіршим.

День був сонячний. Марі вийшла на подвір’я і почала розминатись. Дійсно, болю вона майже не відчувала, але все ж треба було себе берегтися. Шви на нозі і пов’язка, що фіксували ребра, нагадували їй про це. Один різкий рух, — і Марі може сильно нашкодити собі. Марі вдихала холодне, чисте повітря, а видихала втому, сумніви і все, що її обтяжувало. Вона відчула, як її тіло поступово наповнювалось спокоєм. Її рухи були плавними, але сильними. Марі заплющила очі і в уяві виникли всі ті картинки, які наповнювали тепер її життя. Вдих-видих, Марі розплющила очі і побачила перед собою прекрасний вид: чудову природу, сонячний день, спокій навколо. Що ще потрібно їй зараз? Просто радіти таким моментам і жити далі. Не всі дні будуть похмурі, будуть і такі як сьогодні. Настрій Марі почав покращуватись. Тренування зміцнювало не лише її тіло, а й дух.

— Доброго дня, — пролунав голос позаду Марі.

За спиною з’явився Тарас.

— Доброго дня. Не очікувала побачити вас так рано.

— Я бігаю кожного ранку. А побачив я вас, коли вийшов на пробіжку.

І Тарас згадав той ранок і враз йому стало ніяково. Він поглянув на Марі, на якій ще були подряпини і синці. Йому стало так шкода ції тендітної дівчини.

— Якщо хочете, можете скласти мені компанію та пробігтись зі мною?

— Ні, дякую. Шви на нозі… Не варто випробовувати долю), — Марі поглянула на свою ногу.

— Так. Але ви маєте напрочуд чудовий вигляд, як на ту, що декілька днів тому ледь не померла))).

— Так. Тату, — Марі вирішила сказати йому, адже він в принципі знав багато, і водночас це не було таким важливим.

— Тату? — з нерозумінням запитав Тарас.

— Так, воно блокує біль і пришвидшує загоєння ран. Це не відбувається миттєво, як у фільмах))), проте результат, самі бачите.

На обличчі Марі промайнула посмішка. І для Тараса цей день став світліший. Так, дійсно, та посмішка зігріла йому душу. Тарас сам від себе не очікував такої реакції. Але за останні дні, такі важкі і складні дні, варто було Марі лише трохи посміхнутись, як все те й забулось. Тарас відчував, що він витріщається на Марі, так його зачарувала її осяйна посмішка. «Вона напевно, все зрозуміла…», — думав протягом наступного дня Тарас.

— Інші тату на вашому тілі мають таку ж силу? — із цікавістю запитав Тарас.

— Кожне тату несе певну цінність для мене, але і кожне з них має різне призначення.

— Сподіваюсь, вони добре вам допомагають? — Тарас ще раз поглянув на Марі. Він спробував посміхнутись, але посмішка вийшла якась надто сумна. Адже в цю мить він зрозумів, що єдина підтримка і допомога Марі — це декілька знаків на її тілі. І це все. І раптом він все зрозумів: чому вона так себе веде? Чому так рідко радує його своєю прекрасною посмішкою?

— Ну добре, я тоді побіг?

— Так, біжіть… Тарасе, я хотіла поговорити про вашу справу. Після сніданку зможемо зустрітись?

— Так, звичайно, у моєму кабінеті.

Тарас вибіг за ворота. Марі продовжила займатись. Тренування давались їй тяжкувато, адже вона ще не могла правильно розподілити навантаження, щоб не зашкодити нозі і ребрам. Але її це геть не хвилювало. Адже на душі стало легше. І фізичний біль був уже й не таким сильним.