Читати книгу - "Небезпечний свідок"

– явище тимчасове. Мусите розуміти ситуацію. Батько – інвалід війни, кров на фронті проливав. Тим паче, сім'я, син маленький, усім жити хочеться…

То в чиїх я руках, запекло нуртувала всередині думка. Невже мафія протягнула щупальці вже й до органів безпеки? Або навпаки, спецслужба зрослася зі злочинним світом? Чи діє добре законспірована, таємна організація, закинута з Москви, мета якої розхитати, скомпрометувати нову, вибрану народом, владу, показати її безпомічність супроти розгулу кримінальних елементів, викликати невдоволення населення, посіяти в місті паніку, і дати, врешті, зрозуміти, що без твердої руки «старшого брата» бідним хохлам аж ніяк не обійтися? Та й цей «п'яничка-москаль» не такий наївний, як здавався на перший погляд, корчив в себе простака-афганця, головоріза-розбишаку. Лише раз показав своє справжнє нутро, коли про Наталю питав, не зміг приховати заздрість, усе решта – фарс, гра, маска. Артист і доволі здібний. Міг би і в професійному театрі грати. Ось, де талант пропадає! А як уміє перевтілюватися! Який уважний, доброзичливий тон, ніжний теплий голос! Не каже – співає! Немов і не душив мене хвилину тому, скатіна! Мова чиста, майже літературна, може, й сам українець, перевертень, з центру прибув у відрядження, тому й не криється. Спробуй, знайди його потім, Рассєя бальшая. Завдання виконав – на літак і до Чорного моря в санаторій закритого типу. А «інтелігент» – місцевий кадр, тому й ховає своє лице. Викрадення лейтенанта і звіряче вбивство інструктора обкому партії – їх рук справа. Енкаведисти теж переодягалися у форму повстанців, тероризували місцеве населення і своїх час від часу вбивали, списуючи злочини на бандерівців. А чоловік у гумових рукавичках – для більшого психологічного тиску на жертву. Служба збору інформації в них працює, нічого не скажеш. Все знають. Про батька, сина, навіть про рукопис другої книжки, котру жодне видавництво не приймає, бо криза з папером. Не здивуюся аніскілечки, якщо зараз кожен з них по примірнику моєї першої книжки дістане і попросить підписати на згадку.

– Що вам потрібно? – запитав я, і подумав: який хрипкий, пригнічений, неприємний у мене голос.

– Зовсім мало, – швидко сказав «інтелігент». – Трішечки нам допомогти. Маленька інформація, невеличка довідка, коротенький звіт, за відповідну, звичайно, винагороду. Авторський, так би мовити, гонорар. Співпраця на взаємовигідних умовах. Ви певне, розумієте, про що йдеться? І не тепер, а згодом, за два-три роки, коли все утихомириться. А може, й не потрібно буде… Ніхто вас не чіпатиме. Кілька слів всього й напишете, згоден співпрацювати, і ми негайно відвеземо вас до лікарні.

12

«Відвеземо до лікарні… Кілька слів всього й напишете… Ніхто вас не чіпатиме…» Цікаво, дуже навіть цікаво, думав я. Україна ще не стала самостійною державою, а вони вже вербують проти неї агентів. Зважили політичну ситуацію, наперед спрогнозували події, заклали дані в комп'ютер. Результат – кінець імперії, Україна вільна! Отож знову таємна війна лицарів плаща і кинджала на міждержавному рівні. Але навіщо я їм? Я секрети зможу продати? Технологію виготовлення дитячих візків? І за кого, власне, вони мене мають, за зрадника? Чому вибрали мене, а не когось іншого? Хіба так працюють спецслужби? Ні, так брутально, грубо, з фізичним тиском жодна розвідка світу агентів не вербує. Це все схоже на вміло розіграний спектакль, останню репетицію перед прем'єрою під назвою «Помста». Помста обдуреного чоловіка, котрому наставили роги, не треба й за оренду приміщення платити, за декорації. Не знайшли спонсорів, перенесли дію на свіже повітря. Молодці, браво, зіграно на рівні, перший клас, хлопці! Поплескати по плечах, випити по чарці й розбігтися, все – кінець жартам. Не гніваюся, каменюки за пазухою не тримаю. Що, ґуля на потилиці, моральні збитки, мало Богу душу від страху не віддав? Заживе, переболить, то пусте, дурниці, хлопці. Мистецтво потребує жертв! Ми ж люди творчі, розуміємо одне одного. Спритно ви мене розіграли. Одначе куди подіти трупа в ящику, як пояснити його з'яву в погребі, а пістолет Макарова, справжній, котрий стріляє, адже сам чув, як куля дзьобнула дошку стіни за півметра від мене. Макет можна покласти, позичений на кафедрі анатомії людини в медінституті, або гіпсову голову, погон з двома зірочками причепити…

Я схопився за цю думку, як потопаючий за рятівний плотик, і довго не відпускав, аж поки аргументи проти не розвали, будівлю разом з фундаментом. Забагато фантазії, затрат часу, енергії, зусиль. Ні, це – не аматори сцени, а професіонали і відомства зовсім не гуманітарного профілю.

«П'яничка» тим часом зиркає нишком на годинник, пхає мені на коліна шматок фанерної дощечки, кладе зверху аркуш чистого паперу, а «інтелігент» спритно тицяє ззаду кулькову ручку. Видно, поспішають, мало в них часу залишилося.

– Нічого писати не буду! – рішуче відказую я.

– Ви ж не хочете назад, до підвалу, в ящик, де мрець лежить? – обізвався «п'яничка», очі серйозні, співчутливі. – Місця мало, звісно, але, якщо його боком повернути, вас поруч покласти, щоб лице в лице, руки ваші докупи зв'язати, кришку цвяхами міцно приколотити?… Впертий ви, одначе, чоловік. А вам ще жити й жити, сина виховувати, книжки писати, жінок любити…

Руки в мене затрусилися. Не витримаю, подумав, зірвуся, нерви ж не стальні.

– Нічого писати не буду, – повторив я.

– Гаразд, – лагідно сказав «інтелігент», – ніхто вас не силує, боронь Боже! Ні, то – ні. Ми запропонували, ви – відмовились.

– Да, – погрозливо додав «п'яничка». – Я ж казав, нічого з ним панькатись. До стінки – і баста! Бач, не хоче писати, твердого горішка із себе корчить. Ми ще й не таких розколювали. Зараз я тобі, паря, влаштую феєрверк! Зараз я…

Сказав і примовк, наче йому язик відтяло.

Я відчув, що в кімнаті є ще хтось, третій, окрім двох злочинців, набагато небезпечніший, страшніший. Невидимий кат стоїть за спиною з сокирою в руках. Холодком смерті повіяло в потилицю. Ще мить – і розколе череп, подумав. Пригнувся і хотів було кинутися вперед. Але не встиг. «Інтелігент» боляче схопив за волосся.

– Не так прудко, чоловіче! Ніхто вас ще вбивати не збирається.

А хтось таки стояв за кріслом, я чув його важке астматичне дихання, наче в горлі клекотіло, булькало і з шипінням виходило назовні.

І справді, повз мене поволі продибав згорблений дід з ціпком. Картата сорочка навипуск, широкі білі штани, на ногах світлі парусинові туфлі. Такі в чергах за молоком стоять, або забивають «козла» у скверах з пенсіонерами-ветеранами.

Дід обережно сів на стільчик біля низенького лікарняного столика, дістав з футляра окуляри, довго чіпляв на хрящуватий ніс, нарешті сперся руками на