Читати книгу - "Вогнесміх"

class="book">— Допетрали! Ха-ха-ха! — сміялися співробітники.

Гриць слухав усі ті кумедні репліки, сміявся разом з усіма, а разом з тим відчував, що справжніх веселощів, правдивої радості у всьому цьому гиготінні нема й не може бути. Те ж саме відчуття в нього бувало і на вечорах сатири та гумору, в цирку, коли він слухав сумнівні, вимучені репліки клоунів. Глибинної радості, такої, як у дітей, не було в офіційних, професійних гумористів. Та, мабуть, і не могло бути! Чогось тут майстри сміху не додумали, не збагнули, загубили на життєвих стежинах.

До нього підсіла молода художниця, котра щось малювала протягом всієї наради в альбомі, подала листок ватману, де був намальований дружній шарж на Гриця: густючі брови нависали вад чорнющими блискучими очима, все це було дуже схоже, але всі інші риси — спотворені, деформовані, окарикатурені. Гриць завжди ставився байдуже до карикатур, але тепер це зображення чомусь його роздратувало. Він звів очі на дівчину. Художниця лукаво усміхалася.

— Схоже?

— Непогано, — сухо відповів Гриць. — Дуже подібне до того суб’єкта, який сидить перед вами. Але я не розумію — навіщо це?

— Як то? — розгубилася дівчина і щоки в неї запаленіли.

— Що це вам дає… і що дасть мені? — домагався хлопець.

— Ну, це ж загальноприйнято… дружній шарж… смішно, весело…

— Не бачу нічого смішного, — похитав головою Гриць, повертаючи їй малюнок. — Навпаки, це дуже сумно…

— Що? — спалахнула художниця. — Що сумно?

— Ви така юна… і вже такий викривлений погляд на світ, — прошепотів Гриць. — Щоб так малювати, треба весь час помічати якісь недоладності в людях, в істотах, в явищах. Розумієте? Ви одягаєте на очі, на почуття, на психіку специфічні окуляри, екран, котрий все довкола деформує, спотворює. Навіть природа тисячоліттями ліпить, формує прекрасні взірці… Скільки перед нами пройшло митців, які дали нам шедеври краси й гармонії… а ви…

— А я? — мов луна, повторила дівчина, бліднучи від образи, а може, від якогось несподіваного психологічного зрушення.

— А ви… руйнуєте всю ту красу! — безжально сказав Гриць. — Йтимете крізь життя, намотуючи на свою творчу душу пасма потворностей, деформацій, карикатурних взірців. Ви вже не зможете сприйняти краси в усій її стихійності та чистоті. Критерій потворності змурує для вас моторошний панцир цинізму, зневаги, насмішки… і ви навіть зовні уподібнитесь тим зображенням, які будете малювати. Це ж давно відомо: кожен є те, що він бачить, про що мріє, що творить!..

— Це страшно! — прошепотіла дівчина, рвучи на дрібні шматки аркуш з малюнком. — Це жахливо!

— Що страшно? — розгубився хлопець. — Я вас образив?

— Ні, ні! Ви ніби ножем розпанахали мою свідомість! Я… я не думала так. Мене навчали, що це… що це потрібно, весело, майстерно… І ось! Я раптом побачила себе збоку… побачила себе через десять, двадцять, тридцять літ… Це — страхітливо! Дякую, дякую вам! Я буду думати! Повірте, я знайду свій шлях!.. Правдивий шлях…

Дівчина схопила під пахву альбом, хутко метнулася до дверей. Учасники наради вже виходили з кабінету, гомоніли, перемовлялися, сміялися. До спантеличеного Гриця підійшов редактор, поплескав долонею по плечу.

— Не сподобалася розмова? — запитав Товкач хлопця. — Бачу, бачу. Базар! Хіба в такому бедламі щось путнє придумаєш? Ось поїдемо в народ… Хочеш зі мною? Га? Поїдемо разом. Візьмеш відпустку за свій рахунок у конторі своїй. Та й взагалі, треба тебе забрати сюди… в штат! Свіжі сили мені ось так потрібні. То як — поїдемо в село? Є в мене одне на приміті. Діла з плеч деякі поскидаю — рвонемо! Жди — я повідомлю. Згода? Ну й добренько! Ну й лади!..

Зробивши ввечері, після наради в журналі, кілька рейсів, Гриць зупинив машину біля Золотих воріт, сам піднявся по сходах, обійшов споруду довкола і зупинився в затишку, під рубленими стінами. Він любив це особливе місце в Києві ще з тих часів, коли Золоті ворота були тільки купою деформованого каміння, скріпленого металевими штабами. Піднесена над площиною сучасного міста, старовинна брама ніби виводила Гриця (особливо в зоряні ночі) в інші епохи та реальності…

От і тепер… місто поволі затихає, зморене працею, літньою спекою, цілоденною напругою, муркоче, ніби велетенський стародавній котище, котрий влігся на горах Дніпра та й задрімав під мелодію зоряних дзвіночків. Ледве-ледве колишуться віти каштанів, купаються в потоці мерехтливого сяйва, що плине від далеких світил. І забувається, що ти істота двадцятого віку, що довкола тебе модерні будівлі космічної ери, циклотрони, обсерваторії, ракети й комп’ютери, що сам ти водій таксі, журналіст і дитя неспокійної епохи, коли вирішується доля твоєї земної колиски… все те відходить, тане десь поза полем свідомості, залишає тебе наодинці з вічністю, з глибиною таємничої домівки, в якій тоне і планета, і сонце, і галактичні спіралі, і міріади міріадів мегасвітів, уявлених і неуявлених, можливих і неможливих…

І що таке ти перед тією глибиною, таємничістю? Чи є ти для неї, чи відзначає вона, відчуває твої болі, страждання, пошуки, радощі, тріумфи й урочистості?

Можливо, є якісь канали контакту, пізнання, розуміння, якими можна вийти в іншу площину чуття, де теперішні таємниці та болісні борсання думки випаровуються під сонцем раптового осяяння, і все стає на свої природні місця, і ти просто й радісно розумієш своє покликання і своє значення в зоряній світлиці буття. Може, такі стежки десь поряд з нами, може, ми навіть бачимо їх, але вважаємо тривіальними, банальними, повсякденними атрибутами буденності. Поміж юрбами може йти великий мудрець, осяяний істиною, але байдужі товпища далекі від того, щоб прочитати знаки посвячення на його чолі, побачити блиск таємниці в його очах, бо запилене вбрання прикриває його тіло, і звичайні зморшки та втома на обличчі маскують сяйво духовного скарбу, прихованого в серці.

Ця площина Золотих воріт подібна до такого проходу в інші часи й простори: навіть топологічно вона не вписується у структуру сучасного Києва, а ніби залишена далекими пращурами, мов релікт іншого життя, мов відлуння інших сфер на загадку нам, онукам, засліпленим гуркотінням