Читати книгу - "Богдан Ступка"

В процесі зйомок стрічки «Схід-Захід» одна мізансцена опиняється за кадром. Чи справді до нього небайдужа Сандрін Боннер? Француженка викликає в нього симпатію: «Вона не красуня, але дуже мила, цікава внутрішньо. На її обличчі відбиваються найтонші порухи душі. У нас на знімальному майданчику склалися дуже гарні стосунки. Верньє навіть розповідав західній пресі, що з усіх артистів Сандрін найбільше сподобався Ступка. А історія така. Після зйомок я пішов у бар випити пива. Там було дуже багато людей, але я довго не затримався і піднявся в номер подивитися "Євроспорт". Подзвонив телефон, а коли я відповів, поклали трубку. За кілька хвилин стук у двері. Я питаю: "What?" ("Що?") А мені через двері відповідає жіночий голос: "Give me sex" ("Дай мені секс"). Я відповів: "Sex slepping in the bad" ("Секс спить у ліжку"). Більше ніхто не стукав. Наступного дня я розповів цю історію режисеру Верньє. Він помирав від сміху і по-французьки переказав цю історію Сандрін. Та загадково посміхнулася і сказала, що то була вона. Але це жарт, кокетство з її боку. До речі, ми жили в різних готелях. Просто актриса перевіряла мою реакцію. Я удав, що дуже шкодую, постукав себе по голові. Ми посміялися. Але потім я справді почав сумніватися: а раптом це була вона, то чого ж я не відчинив!»

Змінюється український уряд. Пише заяву на звільнення. До того ж, ще перебуваючи на цій посаді, доводиться посісти пост художнього керівника франківців. Його друг Сергій Данченко тяжко захворів. Напише про нього в березні 2007 року: «Сергій Володимирович розпочинав свій творчий шляху 60-ті, отже, в епоху "відлиги". А в цей час народжувалися шедеври Товстоногова в Санкт-Петербурзі; шукав свій шлях Анатолій Ефрос; дзвенів театр «Современник»; шаманствував Мільтініс. Сергій Данченко – дитина тієї "відлиги". Може, і не варто повторювати очевидне, але нагадаю, що Данченко шукав і знаходив особливу сценічну транскрипцію для видатних шедеврів української літератури – "Маклени Ґраси" Куліша, "Енеїди" Котляревського, "Кам'яного господаря" Лесі Українки, "Санаторійної зони" Миколи Хвильового. Він здійснив геніальне сценічне прочитання "Візиту старої дами" Дюрренматта, "Тев'є-молочника" Шолом-Алейхема. І завжди був «енергоцентром», який притягує до себе людей обдарованих, хоча і з різними творчими полюсами. Як відомо, останньому його задуму не судилося збутися: "Пер Ґюнт" Генріка Ібсена він так і не встиг поставити… При тому, що була навіть експлікація постановки. Хотів із допомогою Ібсена немовби повернутися на круги своя… У той, тоді ще багато в чому безтурботний час, де туман був бузковий, а алеї – темні. І була здорова його єдина донька… Я до цього часу не розумію, де він знаходив душевні сили, щоб приймати удари долі. Та в усьому, що він робив у театрі, була надія на диво. І водночас розуміння: дива вже ніколи не станеться. Приходиш іноді до нього в кабінет, кажеш: "А може, краще так, а може…" Він: "Мені б ваш клопіт…" І така поволока в очах. І все подальше – у його мовчанні. У ньому самому. Навіть коли співав свою улюблену пісню – "Сиреневый туман над нами проплывает… Кондуктор не спешит, кондуктор понимает…" то і логічний наголос по-своєму ставив: "кондуктор понимает"… Тобто розуміє те, чого, певне, іншим і розуміти не варто».

Не може полишити напризволяще трупу. Згодом визнає, що роль міністра теж грав. Ходить без краватки. Вдягається не за протоколом. Якось завітав на засідання уряду з вогненно-червоним волоссям. «Сімнадцять миттєвостей», сімнадцять місяців намагається створити новий, творчий тип чиновника.

Любить цитувати Сковороду: «Кожний грає ту роль, на яку його поставили». Байдуже: актор ти, міністр чи художній керівник. Змушений грати, хіба що правила міняються. Але ж хіба не гріховна людська натура! Не шкодує, що працював міністром: «Ця посада дала мені чудову практику. Я дізнався про такі речі, про які ніколи б і не здогадався, якби був тільки актором. І ще: я навчився працювати з людьми. Бо як актор я дуже емоційна людина і часто конфліктував».

З якими почуттями іде на посаду художнього керівника театру?

«Не з великої радості, а з біди і горя. Стати художнім керівником мене попросили дирекція театру і колектив. Бо я учень Сергія Данченка, котрий чверть віку керував франківцями. А ми разом працювали. 34 роки. Найкращі мої здобутки на сцені пов'язані з його ім'ям… Він був як брила. Я сам спектаклі не ставлю, тому зможу оцінювати постановки цілком толерантно. Старатимуся, щоб спектаклі були сучасні, аби їх запрошували на театральні фестивалі за кордоном. Європа дуже любить експериментальний театр, нові досягнення сценічної думки. Якщо зробимо в театрі малу сцену – там ітимуть тільки авангардні вистави, а котрі будуть дуже вдалими, переноситимемо на велику сцену».

У театральному сезоні 2001–2002 років посада художнього керівника театру змушує взяти тайм-аут. Не грає нових п'єс. Мусить щодня займатися довіреним йому господарством. Проявляє себе різним: демократичним, жорстким, добрим. Проте автокоментарями, особливо стосовно доброти, не зловживає: «У Біблії написано: "Ти зробив добро і не чекай за це подяки". Цього навчала мене бабуся, цього навчала мене мати». Не забувають про актора продюсери.

Мельниченко іноді присутній при щемливих дзвінках Богдана Сильвестровича до мами. Телефонує 28 серпня 2002 року. Обіцяв перед тим купити мамі калоші.

«Здрастуй, мамо!» – «О-о-о! Здрастуй, Бодю!» – «Я вже в Москві, мамо, в понеділок тридцятого буде наша вистава…» – «А у Львові коли твоя вистава?» – «П'ятого жовтня буду у Львові, а шостого – спектакль». – «Бодю, як там нащот кальошів?» – «Мамо, буду шукати у Москві». – «Подивися в магазинах, де є гумова обув». – «Добре, мамо. Як ти себе почуваєш?» – «Та нічого. Ти за мене не переживай. Саме головне, що я сама встаю, готую, ходжу. Оце саме головне. А все інше – то вже старість. Не переживай. А ти здоровий?» – «Здоровий, мамо… Ти гроші маєш?» – «Не переживай. Маю гроші. Маю що їсти. Все добре, Бодю. Не переживай». – «Мамо, тебе тут вітає Володимир Юхимович». – «Ага, це той, що книжки про тебе написав. Вітай його сердечно, бо він ніколи мене не забуває».