Читати книгу - "Етимологія крові"

скажете, до Писаного Каменя ще далеко? – почала я й одразу ж зніяковіла, зрозумівши безглуздість власного запитання. Водій усміхнувся і спокійно відповів:

– Кілометрів зо три, але треба перейти ще дві великі гори, якщо пішки йтимете, завтра вранці будете.

Нам ніби забракло слів. Чоловік відчув цей внутрішній розпач:

– Ви звідки йдете?

– З Верховини, – відповіли ми в один голос.

– Сідайте, – він дав команду, – до Криворівні підвезу, а там, може, на останній автобус ще встигнете.

Ми їхали на задньому сидінні в машині місцевого лісника Назара. Він розповідав, як небезпечно ходити самим по цих краях, особливо під смерк – тут трапляються дикі звірі і браконьєри, які крадуть ліс, тобто зрубують і вивозять на продаж за кордон смереки. Смерекова деревина дуже міцна, а тому має велику цінність у будівництві. Новітні багатії, коли купують землю в полонинах, будують переважно смерекові хатини. Це і дешевше, і зручніше, і природніше, і файніше, ніж із цегли.

– Дивно, ми поки йшли, не бачили жодної людини, – сказала Марта.

– Вважайте, вам пощастило, – в передньому дзеркалі салону ми побачили відображення красивої Назарової усмішки. Здалося навіть, що він встиг у цей час підморгнути – але кому саме – мені чи Марті – зрозуміти було важко.

– А Ви самі звідки, тобто де живете? – запитала я в лісника.

Моя свідомість переживала легеньке, майже дитинне, розчарування – досі образ лісника уявлявся абсолютно іншим: такий собі бородатий і засмаглий дідуньо з оголеним торсом, котрий мешкає в маленькій дерев’яній хатинці на галявинці, у глибині лісу, не боїться вовків, бо знає їхню мову, їсть те, що росте у лісі і що вирощує на маленькому городику біля хати, майже не користується благами цивілізації і рідко виходить до людей. А тут – молодий і вродливий чоловік, на новій блискучій іномарці… Я направду ще не вбила дитинність у собі. Хоча, може…

– Сам із Косова, але в Криворівні часто буваю. У мене там бабця залишилася, сама живе, то провідую її. Вже старенька, хоча сили ще має поратися по господарству. Я лише так – води принесу, привезу якісь харчі, щось підремонтую, як де поламається.

– Назаре, – до мене раптом прийшла слушна думка, – як Ви гадаєте, а Ваша бабця погодилася б узяти двох квартиранток десь так на днів десять?

– Вам не подобається у Жабйому?

– Там дуже добре, але хочемо пожити подалі від районного центру.

– Йой, то було б файно! – вигукнула Марта, демонструючи тим вигуком усі свої (набуті за два дні) знання гуцульського говору.

– Не знаю, у бабусі хатинка невелика, але кімната вільна є. Я там ночую іноді – коли справи затримують у Верховині… Зараз їду до неї, то поговорю про вас, скажу, що дівчата порядні і красиві, – після цих слів Назар знову всміхнувся і підморгнув (напевно, таки обом). – Запишіть мій номер мобільного, десь за годинку наберіть, буду вже знати.

Мов за командою, ми з Мартою одночасно дістали свої телефони.

До присілка Грушівки доїхали автостопом – нас підвіз добрий вуйко на старому й тріскучому «Запорожці». А далі пішли пішки до Верховини. Всю дорогу Марта продзижчала мені вуха: який Назар славний хлоп, в Києві таких нема, точно нема, без перебільшень.

– Яросю, мені аж страшно за саму себе, – підсумувала свій монолог, – здається, я починаю закохуватися.

– Здається, він одружений, – додала я.

– Обручки на пальці наче не було, – роздратовано відрубала Мартуся.

– Наївна, – я не хотіла бути жорстокою, але ж вона мене вже дістала.

– Ну то й що, що одружений? Твій Андрій – теж не парубок.

Не хотілося більше продовжувати цю тему. Що могла відповісти?..

Отже, Назара набирали з Мартиного телефону. Все добре. Його бабуся Анничка вже готова нас прийняти у своїй скромній господі. На жаль, завтра він сам не зможе відвезти нас, бо має на день багато справ. Заїде до Криворівні, можливо, аж увечері. Я записала під Мартину диктовку адресу лісникової бабці. Ми, звісно, доїдемо і самі, автостопом, але ж Марті (ні, певно, нам обом) кортіло вже якомога швидше побачити Назара. Чесно: мені він теж дуже сподобався – іще тоді, коли ми зупинили його машину… Відчула: знаю його з якогось іншого життя. Але не казала про це Марті.

Цього вечора вирішили не демонструвати нікому придбані уранці обновки і не шукати пригод по «колибах». Обмежилися пивом з фісташками у невеличкому скромному барі неподалік від нашої хати. Більше мовчали, ніж говорили. І думали майже про те саме.

Другу ніч я знову проспала, мов убита.

Не дивлюся, куди я іду. Дивлюся лише на свої ноги. Босі, засмаглі на сонці, брудні від пилу. Іду повільно, але ритмічно, ніби заколисую саму себе – в дорозі – іду, іду, іду, іду, іду… Не наважуюся подивитися вище, відчуваю у тому якусь небезпеку, і пояснити цього відчуття не можу. Хтось керує моїм рухом, хтось задає напрямок. Мені тепло, бо тепла земля під моїми ногами.

[хроніки чужих життів]
Київське Полісся. Страхолісся
Устина

Не могла простити доньці. Що пішла жити до Василя. До її Василечка. Що отак нахабно перейшла дорогу їй – рідній матері, одібравши щастя… Хіба таке прощається?.. Тож ненавидіти Устина кров свою почала, прокляту – ще задовго до її народження.

Цієї ночі їй знову наснився покійний синочок Дмитрик. Ніби вже – у парубоцькому віці. Тільки не вбраний багато й ошатно, як у минулому сні, а навпаки – весь обідраний, в брудних лахах, засмучений і блідий – аж страшно глянути. Ніби сама благословляє його на шлюб, каже: «Бог з нею, сину, що сестра тобі, бери за наречену. Віддаю тобі її, забирай Ликерку». А син заперечливо головою хитає і опускає додолу очі. Тоді Устина хапає його за плечі і щосили трясти починає, і