Читати книгу - "Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії"

в іслам. А якщо уявити, що монголи, проникнувши через російські землі в Європу, прийняли б тамтешню віру і повернулися до своїх кочовищ правовірними християнами? Утопія? Однак відомо, що християнство у вигляді несторіанства було розповсюджене у монгольських племен і навіть дійшло до Китаю і Японії.

Мусульманська Русь і християнська Орда — як вам? І були б християнами народи Сибіру. А може, ввібравши ідеї прозелітизму, і без того не надто церемонні татаро-монголи стали б силою насаджувати свою віру в Хорезмі, Ірані, Багдаді. А росіяни б трималися: «Помремо, але не здамося. Не зрадимо віри своєї (мусульманської)». Російські шахіди підривають мирні будинки християн Кавказу і Центральної Азії? Уявити складно, швидше, навіть неможливо.

А якби Володимир все-таки схилився до іудаїзму?

Обраний народ беріг би справжню віру, оточений з усіх боків ворогами. Подібно до Єрусалиму, древній Київ перетворився б на попелище, варвари зруйнували б і спалили храм, який потім заново б відбудував російський Ірод. І з’явився б новий Месія, але юдеї не визнали б у ньому помазаника Божого і розіп’яли б його, а він воскрес би на третій день…

І стали б поневірятися руські по всьому світу, і їх гнали б звідусіль і мстилися б їм за те, що розіп’яли Спасителя, але вони зберігали б свою віру, і де б вони не знаходилися, завжди допомагали б одновірцям і одноплемінникам (ага, якраз!).

А одного разу якомусь мрійнику прийшла б до голови чудова ідея — відновити історичну справедливість і надати руським місце для державотворення на колись великій території їх споконвічної землі. З різних кінців світу — з Америки, Європи, навіть із Африки — стали б стікатися русичі (руські) на Землю обітовану — сувору, але рідну землю. Багато з них втратили б мову, послуговуючись говірками тих народів, серед яких їм довелося жити, і тому було б прийняте рішення відродити давню мову — мову великого праведника і пророка Володимира (який був би більш відомий під своїм іудейським ім’ям — Йосип).

Але на цих землях уже жили б зовсім інші люди — нащадки татаро-монголів, які говорили на близьких мовах, і створили кілька держав з близькими культурними та політичними зв’язками. Ці держави тоді об’єдналися б проти непроханих гостей, але ті дали б гідну відсіч і навіть перейшли б у наступ, відхопивши при цьому шматок території однієї з держав, у тому числі повернувши собі святиню — древній Київ. Юдеї будували б поселення на території татаро-монгольської держави, яка, згідно з резолюцією ООН, повинна була б розташовуватися між Сіверським Дінцем і Доном, а також у Секторі Криму.

Але це, нагадаю, спосіб умовний, а його, як відомо, історія не сприймає. У дійсного способу все було трохи інакше. Але дійсний спосіб здатний описувати не тільки минуле, але й сьогодення і навіть майбутнє. Що ж до наказового способу — то він, за визначенням, звертається виключно до майбутнього.

Розлучення по-російськи

Михайло Грушевський у своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси» відстежує шлях становлення української держави від часів Київської Русі, а точніше, навіть ще раніше. Ясна річ, що такий підхід докорінно відрізнявся від традиції, яка зводила до Стародавньої Русі історію Держави Російської.

Природно, виникає питання: хто має рацію? Відповідь може здатися парадоксальною, але, схоже, вона приблизно така — всі. Тобто ті, хто розглядав Київську Русь як попередницю Московської Русі, яка, в свою чергу, заклала основи сучасної російської державності, були абсолютно праві, оскільки генетичні, політичні та інші зв’язки тут очевидні.

Але і Грушевський, і його послідовники також мають рацію, тому що завдання тут зовсім інше: показати безперервність історії на конкретній території, яка на момент створення праці (і насправді до цього дня) відповідала поняттю «Україна».

Для порівняння: приблизно така ж ситуація з Австрєю і Німеччиною — обидві країни є спадкоємицями Священної Римської імперії, столицею якої тривалий час був Відень. Але у кожної з країн є свої періоди історії, що не мають стосунку до спільного кореня. Для одного — це Австро-Угорщина, для іншого — збирання земель навколо Пруссії. Є напевно й інші, які мені як неспеціалісту просто невідомі. Тобто і австрійці, і німці можуть апелювати до цього загального кореня — Священної Римської імперії (і навіть глибше — до епохи Риму), але вільні трактувати відповідні сторінки по-своєму. Та й історичні шляхи у цих народів все ж різні, хоч і близько лежать один від одного.

Такою Священною Римською імперією для Росії і України (і Білорусі, яка скромно мовчить) є Київська Русь.

Під час розквіту Давньоруської держави за Ярослава Мудрого це дійсно було одне ціле — від Новгорода на півночі до Тмутаракані на півдні. В головні міста прямували великокнязівські сини. Столицею і найбажанішим столом залишався Київ.

Престолонаслідування здійснювалося за «лествичним правом» — коли влада передавалася не від батька до сина, а від старшого брата до молодшого.

Після смерті Ярослава наступником став його старший син Ізяслав, але жодного порушення лествичного права не було — у Ярослава просто не залишилося братів.

Традиція престолонаслідування порушувалася сварками, міжусобицями, вбивствами, але в цілому дотримувалася. Лише з часом в окремих князівствах остаточно утвердилися місцеві династії, за яких це правило вже не діяло.

Так з’явилися впливові династії чернігівських, полоцьких, смоленських, галицько-волинських князів.

Вже на самих ранніх етапах відбувалося відокремлення деяких князівств. Це в першу чергу стосується Полоцького князівства. В кінці Х століття князь Володимир (той, який Хреститель) надіслав сюди свого сина Ізяслава, нащадки якого правили Полоцьким князівством (з незначними перервами) аж до литовського завоювання в XIII столітті.

У XIII столітті в Галицько-Волинському