Читати книгу - "Гранатовий браслет"

душею, але, прекрасна, хвала тобі, пристрасна хвала і тиха любов. "Хай святиться ім'я твоє".

"Згадую кожний твій крок, посмішку, погляд, звук твоєї ходи. Солодким смутком, тихим, чудесним смутком овіяні мої останні спогади. Але я не завдам тобі горя. Я відходжу сам, мовчки, таке бажання було бога і долі. "Хай святиться ім'я твоє".

"В передсмертну сумну годину я молюсь лише тобі. Життя могло б бути прекрасним і для мене. Не нарікай, бідне серце, не нарікай. В душі я кличу смерть, та в серці сповнений хвали тобі: "Хай святиться ім'я твоє".

"Ти, ти і люди, які оточували тебе, всі ви не знаєте, яка ти була прекрасна. Б'є годинник. Пора. І, вмираючи, я в скорботну годину розлуки з життям все-таки співаю— слава тобі".

"Ось вона йде, все втихомирююча смерть, а я кажу — слава тобі!.."

Княгиня Віра обняла стовбур акації, пригорнулася до нього і плакала. Дерево м'яко здригалось. Налетів легкий вітер і, наче співчуваючи їй, зашелестів листям. Гостріше запахли зірки тютюну... І в цей час дивна музика, ніби скоряючись її горю, продовжувала:

"Заспокойся, люба, заспокойся, заспокойся. Ти про мене пам'ятаєш? Пам'ятаєш? Адже ти моє єдине і останнє кохання. Заспокойся, я з тобою. Подумай про мене, і я буду з тобою, тому що ми з тобою кохали одне одного тільки одну мить, але навіки. Ти про мене пам'ятаєш? Пам'ятаєш? Пам'ятаєш? От я відчуваю твої сльози. Заспокойся. Мені спати так солодко, солодко, солодко".

Женні Рейтер вийшла з кімнати, вже закінчивши грати, і побачила княгиню Віру, яка сиділа на лавці вся в сльозах.

— Що з тобою? — запитала піаністка.

Віра, з очима, блискучими від сліз, тривожно, схвильоване почала цілувати їй обличчя, губи, очі, і говорила:

— Ні, ні, — він мене простив тепер. Все добре.