Читати книгу - "Карусь і ми"

Є там і старий замок, перед ним цвітуть деревця магнолій. Їхні великі фіолетово-рожеві квіти ледве розкрили свої чаші назустріч весняному сонцю. О, мало чого тут немає! І мініятюрний цирк з кльовником, і дімок для ляльок, і стара карета, повна яскравочервоних квітів амарилісу.

А скільки станків з різними квітами на продаж, з насінням, бульбами, зразками рослин! Он на цьому станку самі орхідеї. У горщиках з мохом цвітуть вони незрівнянними кольорами, означеними як «орхідейні» — від найблідшого рожево-фіалкового по ситий темноамарантово-фіолетовий. Так і здається, що ми в джунглях.

А тут стіл, і на ньому маленькі милі африканські фіялки. Що за багатство кольорів і відтінків! Маленькі кущики посипані дрібними рожечками. І завжди нові, і завжди інші ґатунки! Вони не дорогі, але вам хочеться купити цю і ту, і ще одну, і ще он ту, бо ви не можете вирішити, котра краща. Ні, вони справді незрівнянні, ці сантпавлії! Дивлячись на них, уявляєте собі тропічні африканські праліси і в сутінку дерев килими оцих квіточок. Але вони там зовсім не такі різноманітні, як тут. Там вони білі, лілові і рожеві, а тут пан городник виростив з них найрізнородніші сорти, так щодо кольору, вигляду й величини квітки, як і щодо форми листя.

Походили ми по виставці, посиділи на лавочках, з’їли по стіжку морозива, посипаного горіхами — люблю це! — оглянули не одну нову річ для кухонного вжитку, покуштували справжнього голландського сиру, німецької ковбаси й напилися оранжового соку, при нас видавленого з овочів. У станку з сантпавліями Старий Пан купив квіточку для своєї господині, а я — для себе. І залишили виставку.

На автопостою чекав нас Карусь. Думаю, що він не нудьгував, бо ціле велике поле наче засіяне автами. Вони — як кольоровий мачок. Що вже там фасонів, що стилів, які кольори! І цілі в одному кольорі, і в двох кольорах, а то і в трьох. А трапиться одна чи друга калоша обтовчена, вся в латках, похожа на кльовнові штани. Якраз такий стояв біля Каруся, що золотився новим лаком і сяяв сріблистим хромом. Було з чого сміятися! Хто знає, може в той час, коли ми оглядали виставку, Карусь і сміявся з свого сусіда. А, може, то тільки ми сміємося з бідного полатаного жебрака, а такі особи, як Карусь, до нього такі ж увічливі, як до найдорожчого Крайслера чи найпишнішого Кадилака? Так воно і справді.

Ми вертались додому, і знову нас морочив вуличний рух та його вимоги. Я, повністю зайнята веденням воза, не помітила, як веде себе мій пасажир. Раз тільки, як я надто круто повернула і одно колесо вистрибнуло на хідник, а віз перехилився — але, не так дуже! — я кинула оком на Старого Пана й помітила, що він держався міцно за край сидження, в його очах був неспокій, і сива чуприна стала дуба. Про чуприну то тільки люди кажуть, що стає дуба, але я ще такої не бачила. Думаю, що то лиш поговірка така, бо й чуприна мого сусіда тільки злегка розсипалась.

Не думайте, що Старий Пан боявся. Він, що пролетів сорок тисяч миль старим військовим літаком, поширюючи правду про Україну, мав би боятись Каруся чи радше такого водія, як я? Він, що в Україні був високим військовиком, що за козацьким звичаєм приріс до сідла і не раз вів у наступ свій кінний полк! Обидві війни на полях бою, обидві війни з шаблею в руці і з пістолем і з гранатами за поясом.

Відгомоніла стара вояцька слава, лягла в степах воля, і присипала її курява бойовищ. А Старий Пан тримав у руці квіточку, другою ж держався сидження. Він усміхнувся й поправив чуприну пальцями, покарбованими тяжкою фізичною працею. Старий Пан працював помічником городника в підміському городньому закладі.

Карусь їхав далі гладко й чемно і без пригод доставив нашого пасажира до його хати.

Як усі вони, коти-мандрівники, Латастий не мав ні постійного житла, ні теж назви. Приходив з своїх нічних мандрівок і залазив у ґараж. Забившись у глухий куток під барахлом, мився гарно й западав у смачний сон. Ніколи не був такий змучений, щоб не вспів помитися перед сном. Нічого дивного: лови по провулках і по каналах чи війна з щурами — брудне діло. Врешті, хто знає, що ще діялось уночі в міських закамарках, у царстві малих хижих звірів — щурів, мишей, різної хробачні та комашні. Усі вони вдень спали або сиділи в своїх схованках, бо боялися людей. Уночі, коли люди спали, а темінь давала цьому світові охорону, він оживав та кидався в бурхливе, часто жорстоке життя.

Я назвала його Латастим, бо його біла шерсть була покрита чорними й жовтими латками. Він напевно нічого не знав ані про свій вигляд, ані про назву, яку я дала йому. Домашній кіт швидко привчається відзиватися на свою назву. Коли ви кликнете «Мурку! Рудьку! Сюйко!», чи як там, вони зразу відповідають ніжним «м-р-р». У ньому і відповідь, мовляв «Я тут!» і запит в роді «Прошу?» чи «Чого Вам?» Хто розуміє свого улюбленця, зразу ж угадає, що він сказав.

Та Латастий не відзивався на жадну кличку, і йому було байдуже до людей. Його годували смітники й канали міста, а люди так наче б не існували для нього. Щождо мого ґаражу, то кіт мав у ньому старше право, ніж я. У його розумній голові певно й не було місця для думки, що хтось може противитись його нічлігові чи теж денному снові у ґаражі. Бо й яким правом? А те, що в іншому куті ґаражу