Читати книгу - "Холодна Гора"

балачки, але мої думки були далеко, і вони знов крутились навколо подій минулого дня. Я пішов додому, щоб прийняти чогось снотворного.

Уранці я поїхав на будівельний майданчик, де енергійно взявся за роботу. Думав про те, що коли все йтиме нормально, то вже через місяць зможу полишити своєму наступникові закінчене будівництво, а сам покину країну. Я ще раз розглянув проект, визначив терміни закінчення будівельних та монтажних робіт, обговорив з бухгалтером потреби в кредитах на перший квартал і запропонував йому терміново підготувати проміжний звіт. Потім я оглянув будівельний майданчик. Ще раз подивився на коксові батареї за річкою, привітав себе з закінченням будівництва житлових приміщень і пішов до кріогенної станції, головна будова якої була вже майже засклена. Станція набула привабливого вигляду. Все вийшло дуже добре.

А перший проект був огидний. Я його не прийняв і, незважаючи на загальний опір, попросив молодого архітектора переробити проект з урахуванням моїх побажань. Перший варіант із великою кількістю малих вікон дуже нагадував текстильну фабрику дев’ятнадцятого століття. Тепер, як це загальновизнано, кріогенна станція стала однією з найкращих промислових споруд на Харківщині. Дивлячись на неї, я щиро радів.

Я пройшовся залою й на хвилинку зупинився біля двох потужних кріогенних установок. Отвір внизу було відчинено, і я бачив, що хтось із лампою був усередині. Я гукнув, і в отворі з’явилася жінка. То була Ганна Миколаївна Сергеєва, запилена й забруднена, в шкіряних штанях та шкіряній куртці. Вигляд її трохи забрудненого обличчя контрастував з гарною зачіскою і красивими руками.

— Що ви тут робите, Ганно Миколаївно? — запитав я з подивом.

— Я не зовсім зрозуміла за кресленнями конструкцію кріогенної машини, тому вирішила вивчити її під час монтажу. Ви ж знаєте, що я часто тут буваю.

Ганна Миколаївна була аспіранткою, яка прийшла до нас шість місяців тому. Мені імпонувала її розважлива, інтелігентна та вишукана манера вести розмову, і я свого часу використав увесь свій вплив на те, щоб вона залишилась у нас працювати.

Вона закінчила технологічний інститут. Після закінчення навчання молоді інженери, звичайно, проходять виробничу практику на великих заводах. Тільки після декількох років такої практики вони отримували можливість відвідувати наукові інститути, якщо мали нахил до наукової роботи, і вступати до аспірантури. Ганна Миколаївна мала такий нахил, але перед самим випуском Народний комісаріат дав їй разом з іншими студентами її групи призначення на Горлівський азотний завод, що в Донбасі. Вона приходила до мене прощатися, і мені було шкода розлучатися з талановитою і розважливою дівчиною.

— Зачекайте, Ганно Миколаївно. Я спробую щось зробити для вас. Можливо, вам не доведеться їхати до Горлівки.

Я написав листа до Наркомату й представив випадок як винятковий. Через три тижні прийшов лист із Москви про те, що вона може вчитися в нас в аспірантурі. Коли я показав їй того листа, вона не промовила жодного слова, але з потиску її руки я зрозумів, якою вона була щасливою. Для молодої людини з науковими амбіціями робота в нас була дуже перспективною.

Скоро вона стала кращою серед наших практикантів. Вона ніколи не цуралась ніякої роботи і хоч не була ні комсомолкою, ні членом партії, була прикладом сумлінного виконання своїх виробничих і громадських обов’язків. Якось виникла потреба прочитати курс лекцій для найбільш здібних наших робітників. Ганна Миколаївна взялася за цю роботу і впоралася з нею блискуче. Молода й інтелігентна дівчина стала дуже популярною серед робітників, які прослухали її курс. Якось вона прийшла до мене.

— Олександре Семеновичу, — сказала вона, — мені сплачено лише по два карбованці за годину лекцій на курсах. Здається, що це мало.

Я був здивований. Платня дійсно була ганебно малою. Та робота не була нормованою, і я й досі не знаю, хто поклав їй таку мізерну платню.

— Яку оплату ви вважали б достатньою?

— Та хоч би карбованців по п’ять.

— Добре, я згоден. Передайте моє рішення головному бухгалтерові й нехай він усе залагодить заднім числом.

Мені імпонував її спокійний та розважливий підхід до розв’язання питання про підвищення платні. Вона знала свої обов’язки, але й стежила за своєю платнею. Дуже часто бралася за роботу, яка взагалі не оплачувалась, але ніколи не шукала незароблених матеріальних переваг. За добре зроблену роботу домагалася відповідної винагороди без церемоній і недоречного сорому.

Я думав про це все в той час, як вона вилізала з колодязя. «Молоді люди, подібні їй, є найбільшим скарбом радянського суспільства, — думав я. — Вони рідко беруть участь у політичних дискусіях, але цілком підтримують курс соціалістичного будівництва. Вони поставили свій розум, свої здібності на службу великій і прогресивній ідеї й були щасливими з того, хоча були набагато біднішими за своїх ровесників у Західній Європі, і багато здобутків цивілізації були їм просто невідомі. Чи не бракуватиме мені таких людей, коли покину цей край назавжди? Чи колись ще їх побачу? Чи ще колись сюди повернуся?» Я продовжив обхід станції вже в супроводі Ганни Миколаївни.

— Як ви думаєте, коли ми завершимо, Олександре Семеновичу? — запитала вона.

— Якщо все йтиме добре, то, гадаю, що за два або три місяці.

— Чи ви радієте з того, Олександре Семеновичу?

— Звичайно, а ви?

— Якщо чесно, то дуже, хоча мало що для цього зробила. Але я радію від того, що почнеться нова цікава робота.

— Ви вважаєте, що робота тут буде цікавішою, ніж деінде?

— Не можу собі уявити кращого місця, ніж тут. Мої друзі іноді приїздять з Донбасу до Харкова