Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

площі. «Це наші діти, — пролунав у вухах голос Вольфа Бюрґера. — Ти чесний і не будеш мстити місту». Саме так. Він не може повести дітей, але не може й прогнати їх від себе. Має рацію Бюрґер, але не помиляється й він. Вирішити повинні діти, кожне окремо, саме за себе, і не зараз, коли образа переплітається з болем, а розмисливши, тверезо зваживши всі «за» і «проти». Завдання непосильне не лише для дитини, але навіть для мудрого й далекоглядного Вольфа Бюрґера. І все ж вирішувати доведеться.

Втомлені діти стояли кружка навколо наставника й терпляче чекали, коли почнеться урок.

— Сьогодні ми з вами повинні разом подумати, чи може доброта бути жорстокою, — сказав Ганс, дивлячись туди, де за деревами ховалися вежі осиротілого міста Гамельна.

Билиця про казкового звіра

Церква в Ельбаху не вражала ні висотою споруди, ні скорботно витягнутими ликами скульптур, ні святими дивами. Та все ж у тісних обіймах свинцю в портальній розі блищали вітражі з найкращого єнського скла, і сонячними літніми вечорами, коли світло призахідного сонця торкалося рози, церква наповнювалася снопами різнобарвних променів. Сяйво оповивало ореолом фігуру Богоматері й розп'ятого Христа, золотилося в покровах. Тоді починало здаватися, начебто церква посміхається, і навіть хриплуваті зітхання старенького органу ставали чистіші й виразніші.

Найдужче Марія любила бувати в церкві в цю тиху годину. Але сьогодні, незважаючи на те, що час був ще робочий, у храмі зібралося надзвичайно багато людей. Біла сутана священика рухалася, перетинаючи кольорові відблиски сонця, невиразна латинська скоромовка перегукувалася з органом, але все це було мовби звичним тлом для тривожного шепоту парафіян, що піднімався з лав.

Жителі Ельбаха обговорювали проповідь, яку виголосив нетутешній чернець отець Антоній. Недоброю була його промова, загрозливою й незрозумілою — він усе згадував Вавилон і Капернаум.

Що б це означало і що саме розумів чернець під Вавилоном і Капернаумом? Не таким і простим був отець Антоній і не далеким від мирської суєти. Проповідника не раз бачили в замку Оттенбурґ, і багато хто вважав, що близиться сутичка з молодим графом Раоном де Брюшем, а отже, настав час ховати худобу й зерно та готуватися до найгіршого. Інші, втім, не вірили, бо хто ж воює навесні, коли ще не посіяли?

Марія слухала пересуди, непорушно вглядаючись углиб лункої бані, й нечутно шепотіла:

— Господи, не треба війни!

Не раз уже воювали графи де Брюші зі своїми лихими сусідами, імперськими баронами Оттенбурґами, і щоразу прикордонне сільце Ельбах опинялося на шляху військ. Обидві сторони визнавали його своєю вотчиною, але кожен, хто входив у селище, вважав законною здобиччю. У мирні дні ельбаським селянам часом вдавалося взагалі нікому не платити податей, зате в дні гніву сеньйори сповна брали своє.

Під час недавньої сутички сталева гвардія Людвіґа фон Оттенбурґа обложила графську фортецю Монте. Маленька річечка, яку ніхто не мав за кордон, відокремлювала замок від Ельбаху. Офіцери армії, що вела облогу, селилися в будинках, солдати різали худобу, і хоча високоповажний барон оголосив, що підданим за все буде заплачено, та досі селяни не отримали від війська жодного талера.

За кілька місяців полки пішли, залишивши після себе загиджені будинки, спорожніли клуні й дівчат, які втратили наречених. Наступної весни одні за одними проходили в ельбаській церкві нерадісні хрестини дітей війни.

І тоді ж, під час безглуздої сутички загинув батько Марії. Було свято, і один із п'яних ландскнехтів здумав похизуватися, «полюючи» на зграю качок, які мирно плюскалися в калюжі. Ландскнехт гидко лаявся, безглуздо розмахуючи алебардою, качки кричали, розбігаючись. Чомусь це видовище, більше смішне, ніж страшне, зачепило за живе Томаса, який проходив мимо.

— Що ти робиш, виродку! — скрикнув він і спробував вирвати ратище.

Мародер відіпхнув Томаса, ударив алебардою — плазом. Він не хотів убивати, однак лезо в неслухняних руках провернулося, і Томас, скрикнувши, схопився за розсічене плече. Кров удалося зупинити, але до вечора у рану ввійшов вогонь, почалася гарячка…

Після похорону батька в благополучний колись дім прийшов голод. Урятувати родину могло лише вдале заміжжя Марії. Наречений у матері на прикметі був. Генріх — хлопець як хлопець, на два роки старший від Марії, некрасивий, з ріденьким білястим волоссям, великим завжди мокрим носом і нешляхетним виразом блідого обличчя. Зате поля двох родин були поруч, і весілля було вигідне всім. Марія розуміла це й спокійно чекала.

Але тепер отець Антоній виголосив страшну проповідь, і в пам'яті ожили крики й плач, і пожежі, затоптані поля, мертве обличчя батька. І ще — неминуча примара вбогості.

Марія розгойдувалася, стоячи на колінах, учепившись побілілими пальцями в спинку лави, і надривно шепотіла:

— Миру дай, Господи! Миру!..

* * *

Міст через Зорнциґ теж уважався спірним, хоча був дуже далеко від Ельбаха. Біля мосту боїв не бувало, оскільки де бій, там і пожежа, а від мосту мали чималі прибутки обидві сторони. З одного боку збирали данину на користь графів де Брюшів, а з іншого чекали митарі