Читати книгу - "Кресова книга справедливих"

члена УПА, врятувала життя своїй польській приятельці, Розалії Мрозовській, забираючи її до своєї родини.

Потім, увесь місяць Розалію приховував українець Канчук. Коли сотник Ґіль, який подружив з батьком Розалії, дізнався, що дівчина врятувалася, через Марію Щуцьку передав, що він хотів би нею опікуватися, щоб винагородити її за завдану кривду. Канчук отримав інформацію, що планується підступне вбивство Мрозовської, після чого він її вивіз, сховавши під соломою на возі, до Дружкополя, де в неї була родина.

Джерело: L. Karłowicz, Ludobójcy i ludzie..., с. 154 (свідчення Юзефа-Казимира Маєвського); W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 134–135.

Янів (Іванів), ґміна Кисилин – польсько-німецька (до виїзду німців до Рейху в 1940 р.) колонія.

У липні й серпні 1943 року члени УПА вбили кільканадцятьох мешканців.

У колонії знайшла притулок родина Шулякевичів, поляків, врятованих після погрому в сусідньому Ясинці. Опікувалися нею три українські родини: Родь, Лагівські та Демківські. Переховували їх, а потім безпечно перевели – разом з полькою Анелею Родь, дружиною українця – до шосе Володимир–Луцьк, звідки втікачі забралися з німцями до Володимира-Волинського. У Янові залишився Вітольд Шулякевич, воєнний інвалід. Він приховувався ще півроку, однак у січні 1944 року членами УПА був убитий.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, VII/15, Свідчення Станіслава Шулякевича, арк. 25–26; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 157.

Яновець, ґміна Кисилин – колонія, населена поляками, німцями (до 1940 р.) та українцями.

У серпні 1943 року до Яновця прибула група поляків (які після нападу на костел у сусідньому Кисилині в липні, втекли до Луцька) на жнива. Коли вони звезли збіжжя до стодоли, отримали від українця Лисецького вістку, що готується напад УПА. Вони негайно покинули збіжжя і рятувалися втечею.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 157 (за свідченням Генріка Кіташевського).

Ясинець, ґміна Кисилин – колонія, населена поляками, німцями (до їхнього виїзду в 1940 р. до Рейху) та українцями.

31 серпня 1943 року від рук УПА загинуло 26 поляків. Врятувалися, між іншим, три особи, які переховувалися у Вароновичів [Вавриновичів?] у сховищі під стодолою. Це була змішана родина, поляк Варонович сам мусив приховуватися. Юзефа Кіцяк, яка провела в криївці два тижні разом з господарем та своїм зятем Марцелі Радецьким, згадувала, як дружина Вароновича, українка, ходила по селу й лементувала, що її чоловіка також убили, оскільки він був поляком.

Джерело: W.S. Dębski, W kręgu kościoła kisielińskiego..., с. 204–205 (свідчення Альфреди Маґдзяк, дівоче Кіцяк); W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 157–158.

ДУБЕНСЬКИЙ ПОВІТ

Боремель, ґміна Боремель – містечко й село, в яких проживали 2 тис. євреїв (до 1942 р., коли вони були винищені німцями), кілька сотень українців та близько сорока поляків.

Наприкінці лютого 1943 року керівника лісопилки, інженера Миколу Масловського та керівника млина в Боремелі, Станіслава Яблонського викрали українці, що подавалися за поліціантів з Дубна. Через кілька тижнів тіла обох чоловіків, зв’язані колючим дротом, були виловлені з річки Стир. Вдовою Геленою Масловською попіклувався працівник лісопилки, українець Голод. «А його дружина, – згадує Масловська, – була „сотничкою” в їхній банді. Голод утішав мене та сказав, що можу бути спокійною, а якщо він довідається від дружини, що прийшла моя черга, дасть мені знати. І справді, попередив мене, я встигла вчасно виїхати [...], у квітні, перед Великоднем, до Луцька».

9 квітня 1943 року члени УПА вбили десятьох поляків. Врятувалися, між іншим: Франциск Мармуцький і його невістка Марія з малою дитиною, яких заховав українець, диякон Хомицький, та вивіз під Сергіївку (ґміна Чаруків Луцького повіту), а також родина Вернерів, яка в останню мить була попереджена сусідом-українцем Імбіровським, та встигла виїхати.

Із доброзичливістю з боку українців багаторазово зустрілася родина лікаря Михайла Кєша. Його сина Вадія двократно остерегли шкільні колеги, Славко Вознюк та брати Мирон і Михайло Вовки. Після виїзду Михайла й Вадія Кєшів у червні 1943 року до Луцька, вчитель-українець Остальський остеріг дружину лікаря, яка залишилася в Боремелі, що вся родина в небезпеці. Олександра Кєш вирішила приєднатися до чоловіка. Вона звернулася за допомогою до Матвія Токаря, який організував партизанський загін, з часом включений до УПА. «Він порадив мамі, – пише Вадій Кєш, – щоб ще до світанку виїхала іншою, менш їждженою дорогою, яка частково проходила через його територію, щоб, таким чином, оминути село Золочівку. [...] він дав мамі перепустку – майстерно згорнутий цигарковий папір, припечатаний червоним сургучем та відбитий знизу набоєм від пістолету. Сказав: Це не зашкодить, а в Луцьку прошу це знищити та нікому нічого не говорити».

Крім Хомицького та Імбіровського, про плановані напади попереджали поляків, рятуючи їм життя, також інші українці: Олександр Мельничук, Мирон Вовк та Адам Вознюк з родиною.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, VIII/16, Свідчення Гелени Масловської, арк. 31зв.–32зв.; W. Kiesz, Od Boremla do Chicago, Starachowice 1999, с. 106–113; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 53–55 (на основі свідчення Вадія Кєша).

Дранча Польська, ґміна Радивилів – польсько-українське село.

31 травня 1943 року члени УПА вбили близько п’ятдесяти поляків. Ті, що лишилися живими, врятувалися, втікаючи до Радивилова, а також до Підкаменя (Бродський повіт, Тернопільське воєводство). Місцевий православний священик Пилип Борецький був повішений за підтримку польського населення.

«Українка з сусідньої Копані, – пише Болеслав Лукасевич, – мала там [у Дранчі] заміжню доньку й увечері попередила її про напад, тому ті, хто повірив у попередження, врятували собі життя, вчасно втікаючи з села. Ті, що залишилися, були винищені. Загинула також ця жінка з Копані, оскільки бандерівці не давали поблажок тим, хто зраджував їхні наміри». Цей факт підтвердив також один з уцілілих мешканців Дранчі, Антоні Вальчак.