Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

вдячності, Айхо, хоча вже й забув, як це приємно чути.

Ракун-Саро розвернувся, і не сказавши більше ні слова, подався до каюти. Але раптом, ніби згадавши про щось, зупинився і вигукнув:

— Айхо, забув попередити. Вчора жрець, який і повідомив про смерть брата, розпитував про тебе.

— Жрець? — здивовано перепитав я. — Але ви розмовляли з чайшу?

— А хіба чайшу не може бути жерцем? — іронічно відказав капітан.

Серце привалив тяженний камінь. Усе похололо. Я таки не помилився. Це той самий Воїн Шаку! Призабутий страх нагадав про себе. Але чи не забагато для однієї людини: Воїн Шаку, чайшу, жрець? Голова йшла обертом.

— Про що він розпитував, капітане? — збентежено запитав я.

— Та різне. Дуже цікавився, коли ти потрапив в команду?

— І що відповіли? — затамувавши подих, спитав я.

— Що недавно.

Я аж закляк від страху, та Ракун-Саро продовжив:

— А ще додав, що до цього ти рік служив на кораблі мого приятеля, — по-змовницьки підморгнув капітан.

Розділ 13

В ту ніч я так і не заснув. Довго думав про те, що розповів Ракун-Саро. Тривога не залишала. Тільки під ранок, зморений безсонням, я поринув у тривожний сон. Та виспатись так і не вдалося. Прокинувся від галасу та шуму. Пірати схоплювались із лежаків, хапались за зброю та швидко підіймались на палубу. Спросоння я не міг нічого второпати. Чув лише, як зверху доносяться важкі метушливі кроки. Щось трапилось!

Я піднявся на палубу і одразу ж прокинувся. З важкої голови миттю вивітрився увесь сонний непотріб. На великій швидкості нас наздоганяв піратський корабель. І, схоже, не для того, щоб привітатися. Я розгублено стояв посеред палуби та ніби заворожений вдивлявся в переслідувачів. Ракун-Саро, на диво в хорошому настрої, радісно очікував майбутню битву.

— Айхо, от і твоє перше бойове хрещення! Зараз задамо жару цим пройдисвітам! Цікаво, хто це наважився напасти на самого Ракун-Саро?! Ти подивись! — весело вигукнув капітан. — Схоже, це по твою душу!

На ворожому кораблі я помітив фігуру високого чоловіка в тюрбані чайшу і відчув, як по спині покотився піт.

— А жрець таки не повірив. То це тобі, малий, я маю дякувати за нагоду помахати шаблею!

Запах небезпеки, пронизаний потом та лайкою піратів, схоже збуджував Ракун-Саро. Він голосно роздавав накази і весело підбадьорював екіпаж.

— А тобі, малий, все ж краще спуститися вниз. Одноокий Кістер залишився стерегти трюми з невільниками та бунтівниками. Будь біля нього! Не хвилюйся, Айхо, із жерцем я розберусь!

Я схопив Ракун-Саро за рукав і схвильовано вигукнув:

— Капітане, це не просто жрець! Це Воїн Шаку!

Ракун-Саро здивовано глянув, але нічого не сказав.

На відміну від піратів, мене битва, що наближалась, зовсім не тішила. А присутність на ворожому кораблі Воїна Шаку лякала. І що потрібно жерцю? Навіщо я йому здався?

Чергувати на варті в трюмі разом з однооким Кістером в повній невідомості ставало нестерпно. Я не знав, що відбувається і чого чекати. Раптовий сильний поштовх відкинув велетня Кістера до стіни, а мене, як м’яч, — в куток до бочок.

Почався абордаж! Здавалося, не люди, а демони кричать, стогнуть та носяться по палубі. Я все ще лежав серед бочок, приклеєний страхом до брудної підлоги. Хотів би зашитись в найтемніший куток, щоб нічого не чути і не бачити. Та паніку перервав грізний голос Кістера:

— Чого розлігся, мала шмаркля! Вставай, у нас з’явилася робота!

Я не відразу зрозумів, що сталось, бо серед загального шуму не дочув, як двері в трюм ломилися від натиску арештованих бунтарів. Пірати добре розуміли, що відбувається на кораблі. Тому й намагалися під шумок вибратися на волю і, вірогідно, стати на бік ворога. Ув’язнених п’ятеро, а нас з Кістером — двоє. Якщо пірати виламають двері, — кінець!..

— Ану, малий, підсоби! — крикнув Кістер, підпираючи бочками з водою двері трюму.

Поштовхи на деякий час припинились, та ненадовго, відновившись з новою силою. Тоді Кістер ставив велетенські діжки одна на одну. Від ударів вода булькала, хлюпала і, здавалося, що я знаходжусь в череві величезної риби.

— Чому ж невільники, яких так багато в трюмах, ніколи не намагаються вибити двері і спробувати вирватись на волю? Там же є кремезні чоловіки! — перекрикуючи стукіт, спитав я Кістера.

— Все просто, малий, раби прикуті кайданами і не можуть дістатися до дверей.

— А бунтівники?

— Бунтівники сидять в карцері. Там нема кайданів. Все, годі балачок! Схоже, справа зроблена! — і справді удари в двері слабшали, — Пора підніматися наверх і трохи розім’яти кулаки! Ти як, малий?

Кулаки зовсім не бажали розминатися. Але виглядати боягузом не хотілося. Я вийняв ножа. Кістер голосно розреготався:

— Куди тобі! Ти такий малий, що й поцілити важко, але розтоптати легко. Сиди тут і не рипайся! — крикнув Кістер, підіймаючись наверх.

Радик перелякано заліз на руки, посопуючи, сховав носика між лапками. Я гладив по жорсткій шерсті звіра, а сам пильно прислухався до битви, що вирувала. На зміну страху прийшло дивне відчуття чи скоріше бажання вижити і перемогти