Читати книгу - "Аеліта"

тепер просвічувала крізь її пальці. Глянувши на Лося, похитала головою.

— Озео, хо суа, — сказала вона, і він зрозумів: «Зосередьтесь і згадуйте».

Тоді він почав згадувати обриси Петрограда — гранітну набережну, холодні сині хвилі Неви, човник, який пірнає між ними, завислі в тумані довгі арки Миколаївського моста,[7] густі дими заводів, дими і хмари тьмяного заходу, мокру вулицю, вивіску крамнички з дрібним товаром, старенького візника на розі.

Аеліта, підперши підборіддя, мовчки дивилася на кулю. В ній пропливали спогади Лося, то чіткі, то ніби стерті Висунувся тьмяний купол Ісаакіївського собору, і вже на місці його проступали гранітні сходи біля води, півколо лави, на якій печально сиділа русява дівчина — обличчя її затремтіло, зникло, а над нею — два сфінкси в тіарах.[8] Попливли стовпчики цифр, якесь креслення, з’явилося палаюче горно, похмурий Хохлов, який роздмухує вугілля.

Довго дивилася Аеліта на дивне життя, що проходило перед нею в туманних струменях кулі. Та ось зображення почали плутатись: у них настирливо вривалися якісь зовсім іншого обрису картини — смуги диму, заграва; скачуть коні, біжать, падають якісь люди. Ось, застуючи все, випливло бородате закривавлене обличчя. Гусєв голосно зітхнув. Аеліта тривожно обернулася до нього і одразу ж повернула долоню. Куля зникла.

Аеліта сиділа кілька хвилин, спершись на лікті, затуливши рукою очі. Встала, узяла з полиці циліндр, вийняла кістяний валик і вклала у читальний — з екраном — столик. Потім вона потягла за шнур, — верхні вікна в бібліотеці запнулися синіми шторами. Вона присунула столик до лави і повернула вмикач.

Дзеркало екрана освітилося, зверху вниз по ньому попливли фігурки марсіан, тварин, будинки, дерева, предмети домашнього вжитку.

Аеліта називала кожну фігурку. Коли фігурки рухались і суміщалися, вона називала дієслово. Іноді зображення чергувалися з кольоровими, як у музичній книзі, знаками і лунала ледь вловима музична фраза, — Аеліта називала поняття.

Вона говорила тихим голосом. Повільно пливли зображення предметів цієї дивної абетки. У тиші, в голубуватому присмерку бібліотеки на Лося дивилися попелясті очі, голос Аеліти сильними і м’якими чарами проникав у свідомість. Паморочилося в голові.

Лось відчував — мозок його яснішає, ніби зникає туманна пелена, і нові слова й поняття вкарбовуються в пам’яті. Так було довго. Аеліта провела рукою по лобі, зітхнула і погасила екран. Лось і Гусєв сиділи як у тумані.

— Ідіть і лягайте спати, — мовила Аеліта гостям тією мовою, звуки якої були ще дивні, але зміст уже світився в імлі свідомості.

НА СХОДАХ

Минуло сім днів.

Коли потім Лось згадував цей час, він видавався йому синім присмерком, дивним спокоєм, де наяву пропливали вервечки незвичайних сновидінь.

Лось і Гусєв прокидалися рано-вранці. Після ванни та легкого сніданку йшли в бібліотеку. Уважні, ласкаві очі Аеліти зустрічали їх на порозі. Вона вже промовляла майже зрозумілі слова. Було відчуття невимовного спокою в тиші й напівмороці цієї кімнати, в тих словах Аеліти — волога в її очах мінилась, очі розширялися в сферу, і там ішли сновидіння. Бігли тіні по екрану. Слова мимоволі проникали у свідомість.

Слова — спочатку це були тільки звуки, а далі, мов із туману, починали прозирати поняття — помалу наливалися соком життя. Тепер, коли Лось вимовляв ім’я Аеліта, воно хвилювало його подвійним почуттям: печаллю першого слова АЕ, що означало «видиме востаннє», і відчуттям сріблистого світла — ЛІТА, що означало «світло зірки». Так мова нового світу тоненькою матерією вливалася в свідомість.

Сім днів тривало це збагачення. Уроки були вранці і після заходу — до півночі. Нарешті Аеліта, мабуть, втомилася. Восьмого дня гостей не розбудили, і вони спали до вечора.

Коли Лось устав з постелі, у вікна було видно довгі тіні дерев. Кришталевим одноманітним голосом посвистувала якась пташка. Лось хутко одягнувся і, не збудивши Гусєва, пішов у бібліотеку, але на стук ніхто не відповів. Тоді Лось вийшов на подвір’я, вперше за ці сім днів.

Галявина похило спускалася до гаю, до низьких будівель. Туди, тужливо рикаючи, йшло стадо незграбних довгошерстих тварин — хаші — напівведмедів, напівкорів. Скісне сонце золотило кучеряву траву — весь луг палав вологим золотом. Пролетіли на озеро смарагдові журавлі.

Вдалині виступив залитий світлом заходу сніжний конус гірської вершини. Тут теж був спокій, печаль дня, що минав у мирі й золоті.

Лось пішов до озера знайомою стежкою. Такі самі плакучі блакитні дерева стояли обабіч, такі самі руїни побачив він за плямистими стовбурами, таке ж було повітря — тонке, прохолодне. Проте Лосю здавалося, що тільки тепер він побачив цю чудову природу, — розкрились очі і вуха, бо він узнав імена речей.

Крізь гілки палаючими плямами світилось озеро. Та коли Лось підійшов до води, сонце вже закотилося, вогняне пір’я заходу, язики легкого полум’я побігли, охопили півнеба золотим вогнем. Швидко-швидко вогонь укривався попелом, небо очищалося, темніло, і ось уже засвітилися зірки. Дивний малюнок сузір’я відбився у воді. В закруті озера, біля сходів, височіли чорними обрисами два камінних велетні — вартові тисячоліть сиділи обернені обличчями до сузір’їв.

Лось підійшов до сходів. Очі ще не звикли до швидко згуслої темряви. Він прихилився до підніжжя статуї і вдихав вологу озера, — гіркуватий запах болотяних квітів. Відображення зірок розпливалося, над водою закурився тонкий туман. А сузір’я горіли все яскравіше, і тепер ясно було видно поснулі гілки, блискучі камінці і усміхнене обличчя сидячого Магацитла.

Лось дивився і стояв так довго, доки не затерпла рука, яка лежала на камені. Тоді він одійшов від статуї і одразу ж побачив унизу на сходах Аеліту. Вона сиділа нерухомо, дивлячись на відображення зірок у чорній воді.

— Аіу ту іра хасхе, Аеліто? — мовив