Читати книгу - "Зоряний вуйко"

першою побачила і віттям зашаруділа — прокидайтесь, хлопці, годі спати. Воли затрусили головами. Чумаки повставали, снідають, запрягають, перемовляються.

І рушили. Тополя дивиться їм услід, як за останнім возом здіймається курява. Звідки тут тополя, одна серед дикого степу? Хто поставив її сюди? Може, це дівчина, що милого не діждала. Як там у Шевченка, пам’ятаєте? Ні, тепер Шевченка не читають. Тепер читають інших… Хоча… Чи знову читають? Щось я не розберу останнім часом.

Стоїть тополя, дивиться за обрій, за хмари, їй все видно. Ось уже і валка зникла, і курява вляглася, порожньо стало в степу. Час зупинився. І не сумно тобі, тополенько, одній тут стояти?

А може, це чумаки як раз її посадили — як позначку, щоб зі шляху не збитись, чи на пам’ять про якусь подію. Може, врятувалися вони тут чудесно, а може, товариша поховали. Давно це було. Тополя вже, мабуть, і сама не пам’ятає.

Гой-гой! Розповім я вам історію, як дівчину Наталочку — карі вічка, шовкова спідничка — захопили татари. Татари люті-люті, очі в них вузькі, на дівчат ласі. Ой, бережіться! Не вбереглася Наталочка. І як везли її степом у ханство-поганство, і як плакала вона гірко, а вночі, коли поснули кляті, втекла. Втекла Наталка, та де ж тобі в степу сховатися? І як стала вона, плачучи, і як обернулася на тополеньку, щоб ворогам не дістатися, щоб міцно за землю триматися і на Україну придивлятися.

Розповісти? Ні, не буду, бо сміятиметесь. Хіба зараз таке розповідають? От раніш було дівчата від таких баєчок слізоньки втирали і до хлопців пригорталися, а тепер — де мені!

Стоїть тополя, дивиться, а повз неї плине час. Нечутною ходою ідуть доба за добою. Вдень вона сонечку радіє, а вночі з зіроньками балакає, давнину згадує. Є що пригадати. Скільки себе пам’ятає, повз неї чумаки ходили, ночували, воликів пасли, а коли й билися. Завзято ж вони б’ються, не дай Боже!

А ще казали: то так прибульці помічають свої космодроми. Отак — де тополя стоїть у степу, вважай, їхніх рук справа. Тобто не рук, а як там воно — лап, чи що. Кажуть, що степ у нас рівний, як стіл, кращого годі й бажати. А щоб не заблукати — тополі. І я вірю. А що, у нас добре сідати. Яка не яка травичка, а з чумацькою валкою можна хоч куди дістатись. Чом не сідати? Сідай на здоров’я.

Але що там на обрії закурявилося? Нумо, тополенько, подивися, ти вища. О, це наші чумаки. Вертаються вже. Так ми тут забалакалися, що вони і вторгувати встигли, і завантажитись. Тепер додому йдуть. Швидкі хлопці. Що ж, почекаємо їх, приєднаємось — гуртом веселіше.

Коза — вона як дитина, справді. Коли погонич не в настрої чи негода якась — ледве ноги пересуває, голоблі гризе. А як настрій добрий і зірочки з неба Місяць затьмарили — біжить, тільки встигай тримати. То байдуже, що віз із верхом, що додому далеко, що дорога в степу не бита. Аж хвостом із задоволення мотиля.

Додому. Тепер дорога пряма.

Валка йшла, як і перше — попереду Григір з дідом, позаду Петро з Терентієм. Ну і хлопці, звичайно. Де ж вони дінуться. Йшли без пригод, тьху-тьху. Досить уже, мабуть, і того, що було. Дід Ївко перед поверненням мажі позаговорював. Тепер, як Бог дасть, можна і про домівку мріяти. А таким, як Григір, запеклим, — про новий похід. Багато ще на солонцях солі, правнукам, мабуть, вистачить.

Іванко порушив мовчанку, що тривала біля воза, і сіпнув за рукав старшого Сердюка:

— Василю, а, Василю. А от мені мати казали, що всі чумаки — страшні розбишаки, — він прилаштувався поруч із Сердюком, намагаючись потрапляти в такт його важкій ході. — То я зараз, знаєш, що думаю? От дивись, я тепер чумак. Так?

— Так, — Василеві губи самі по собі розтягнулися у широкій посмішці.

Іванко й собі посміхнувся радісно. Що то за відверта дитина!

— От бачиш, я чумак. Але хіба ж я розбишака?

Його перервав дружний вибух реготу. Аж цапура злякалась. Терентій наздогнав розгубленого від загальних веселощів хлопця, лагідно обійняв його за плечі:

— Ти на воза сідай, синку. Заморився вже, мабуть. Івась ізнизу глянув на дядька:

— Так я гадаю, що то, певно, неправду казали…

Неправду, синку, неправду. Ти на воза сідай.

Хлопець слухняно вхопився за борта. Він анітрохи не нітився дядькового піклування. Та й коли старший дозволяє, чом би не проїхатись трошки. Слава Богу, ні поранених, ні хворих поки нема.

Валка наближалася до темної високої стіни лісу. Ото вже дістатися, а там праворуч і краєм, аж до дому. До Крайніх печер не більше ніж зо три переходи лишилося. Потім перепочити трохи, з людьми порозмовляти, і ще два переходи, але то вже дрібниці. І солі можна заразом продати, хоч і дешевше, але теж гроші. Петро йшов, поринувши у свої думи, коли раптом з воза почувся тихий голос:

— Дядьку Петре, дядьку Петре!

Він озирнувся і чомусь теж стиха відповів:

— Що таке?

Голос у Івася був схвильований.

— Дядьку Петре, а там щось ззаду таке… Наче наздоганяє хтось.

Петро прислухався. Чутно нічого не було, хоча…

— Терентію, чуєш? Ану послухай, що там ззаду.

Терентій озирнувся:

— Наче справді щось є. Я давно вже прислухаюся. Давай, потримай цапуру, я їм зараз гукну, — він клацнув затвором автомата.

Брати здивовано оглядались на дядьків. Що це, ні сіло ні впало?

Терентій розвернувся:

— Ану пригальмуй…

Він став на одне коліно, придивився.

— Тарарах-ах-ах! — рознеслося степом, і знову: — Тарарах-ах!

З переднього воза схвильовано загукали. Терентій знову ляснув у темряву короткою чергою, і раптом ніч ззаду спалахнула у відповідь. Спалахнула одночасно з кількох боків, так що кулі засвистіли навкруги.