Читати книгу - "Оаза в льодах"

пошкодження, тому Вікторія кинулася вплав…

— Ми хочемо почути про все з вуст героїні! — загукали школярі і ватагою попрямували до дверей.

СОНЯЧНЕ ОЗЕРО


І

— А знаєш що, Світлано? Хоча і з великим запізненням, але в мене з’явилась геніальна думка.

— Яка, Геню?

— Дуже проста: давай поставимо крапку. Нічого з наших старань не вийде. Химери все це.

Дівчина в легкому комбінезоні підвела голову від колбочок та пробірок і вражено подивилась на юнака, що, закинувши ногу на ногу, сидів на плетеному стільці біля розчиненого вікна.

— Що ти сказав? — Рвучко встала, підбігла до нього і торкнулася до плеча, немов будячи сонного: — Що сталося, Геню? Я не впізнаю тебе!

Дивлячись у вікно, він процідив крізь зуби:

— Треба мати мужність визнати себе переможеними: незаперечні факти говорять про те, що наші пошуки — це фантастика…

— Фантастика? Ти зневірився?

— До чого тут «зневірився»? — Юнак підвівся, заходив по кімнаті. — Просто я переконався, що нічого спільного з наукою наші експерименти не мають. Набридло, зрозумій, що набридло товкти воду в ступі!

— Ну, знаєш… Тебе ніхто не примушує! Коли я виступила на засіданні відділу, ти ж сам…

— Але зрозумій же, Світлано… — Геннадій показав рукою у вікно. — Глянь, заходить сонце — і безмежне море залите світлом! Але як тільки вогненний диск пірне за обрій, все затоплює пітьма. Збирати сонячне проміння — це те саме, що… ну, скажімо, складати в копиці вітер!

Дівчина була так приголомшена, що не могла й слова сказати. Широко розплющеними очима дивилася на юнака, ніби вперше бачила його.

Геннадій лагідно взяв її за плечі, повернув до вікна. Звідси відкривався чудовий краєвид. Сонце поринало в море, і над водяним простором здіймалася кармінна стіна. Щодалі на південь вона ставала темнішою і, нарешті, непомітно переходила в синь.

На прозорому небі сяяв, неначе прокреслений на шовку, серпик молодика. Неподалік, зліва од нього, мерехтіла весела зіронька.

— Поглянь, Світлано, — притишеним голосом заговорив Геннадій, — яка краса! А ми її не помічаємо, все в лабораторії товчемося… І нема такої сили, щоб повернула нам втрачені вечори! Та ти не хмурся. Ми чесно попрацювали, і не наша вина, що нічого не вийшло…

— Вийде!

— Це дитяча впертість. Усі наші спроби переконали мене, що акумулювати світло неможливо. Зрозумій, що й для науки є межі, через які вона безсила переступити… Ну, ми експериментували, витратили чимало народних коштів, власного часу. Але що ж подієш, коли… Треба мати сміливість вчасно зупинитися, Світлано!

— Сміливість, мужність — щоб дезертирувати? Дивне ж у тебе уявлення про сміливість, Геннадію. Це боягузтво, лінощі, розумовий тупик.

— Ти мене не зрозуміла!

— Ні, чого ж, усе ясно. Шкодую, що це сталося занадто пізно.

Одвернулася, пішла до дверей.

— Світлано!

— Гаразд, обійдемося без тебе! — гукнула вже на порозі і швидко вийшла з лабораторії.

Геннадій не дуже збентежився. «Нічого, покипить та й осядеться, — думав він, ходячи вздовж стола, заставленого скляними колбочками, пробірками, пляшечками. — А з цими дитячими забавками треба кінчати. І як я повірив спочатку?»

Правду кажучи, Геннадій і спочатку не дуже вірив в успіх. Але про ідею, висунуту Світланою, заговорив увесь колектив. Нове! Сміливе! «А що, як і справді?» — подумав тоді юнак. І коли дівчина запропонувала на засіданні відділу свою неймовірну тему, він поспішив підтримати її.

— Сама доля готувала тебе для роботи над проблемою світла, — казав їй Геннадій, ідучи з того засідання, — ти ж — Світлана!

І їй було радісно, сонячно на душі.

Вона експериментувала з такою вірою у свою справу, з таким переконанням, що інколи й Геннадій починав думати: «А що, коли вийде? Це було б геніально!»

Проте невдачі йшли за невдачами, як сірі хвилі на морі — одна за одною. Минула зима, весна, вже почалося літо, а реальних наслідків як не було, так і нема.

І ось він вирішив припинити марну працю. Почував себе так, ніби його ошукано. Такі були сподівання, і на тобі… Вперте, примхливе дівчисько!

Він глянув на колби і пробірки. Скільки разів підбирали вони екранізуюче покриття внутрішніх стінок. Якими газами тільки не наповнювали посудини! І все даремно. Світло не затримувалось у них і на секунду. А вона ще сподівається… Та пропади воно пропадом!

І він змів усі склянки в урну. Кінець. Нехай вона сама шкутильгає непевною дорогою відкриттів, а він візьметься за щось практичніше!

II

Дивовижне почуття викликають у людини гори. Стрімкі верховини, урвища, безладно розкидане бескеття нікого не залишають байдужим. Дика, неймовірна могутність природи!

Світлана і її подруга Роксана йдуть крутою кам’янистою стежиною. Звиваючись поміж деревами, вона веде їх усе вище й вище. Верховіття дерев похитуються над головами і стиха, приглушено шумлять. Роксана спритно, як дика кізка, перескакує з каменя на камінь, раз по раз озирається на Світлану. Очі її блищать радістю.

— І як ти надумала приїхати? Правда, в нас тут чудово?

— Так. Я й не сподівалася, що Карпати такі красиві, — каже,