Читати книгу - "Списоносці"

хто боровся далеко від Угорщини за свою псевдоправду, треба дещо переглянути і переоцінити. Особисто я відчуваю себе так, як той гравець у карти, котрий програв останню вирішальну гру і знає, що більше ніколи не виграє.

Так, ми програли цю гру навіки і остаточно. Даремними були і колосальні грошові витрати, і напруження сил. Усвідомлення цього для мене означало, що я визнав поразку в боротьбі, яку вів протягом усього життя. Можеш уявити собі, синку, як це мене вразило. Твоя мати померла в тюрмі комуністів, ті ж комуністи заарештували в Угорщині Жолта. Такий душевний стан був у мене, коли я одержав твого листа.

Я вже говорив, якого болю заподіяв він мені. Ніколи не думав, що після твоїх слів ще колись звертатимусь до тебе. Але минали місяці, і я дедалі більше починав відчувати себе самотнім. Дуже хотілося поговорити з кимось, мати поруч друга, який би розрадив і втішив. На жаль, такої людини не було біля мене. Тоді я згадав про тебе, сину. Довго тішив себе надією, що, коли розгорну перед тобою сторінки свого життя, твоє серце пом'якшає. Але тепер, коли в думках промайнула історія минулих десятиліть, розумію: після моєї сповіді ти ще більше зненавидиш мене і я вже ніколи, мабуть, не позбавлюся твого нещадного осуду. Але все-таки пишу, бо відчуваю, що це писання дає мені полегкість, я не так відчуваю самотність.

Так вислухай же мене, сину. Обіцяю бути одвертим, щоб ти пізнав свого батька, адже досі ти знав мене лише настільки, наскільки я дозволяв тобі. Тепер можеш заглянути в ту пекельну кухню, де з часу першої світової війни формувалась доля людей, народів, держав. Я розповім тобі і про матір та брата Жолта. Я знаю, що ти їх зненавидів раніше, ніж мене. Тепер я прошу в долі тільки одного: дати мені сили закінчити свої спогади.

Почну свою розповідь з часу твого народження в двадцятому році. Тоді я вже склав угоду з таємною розвідкою однієї могутньої західної держави, якій вірно служу і досі. Я знаю твою думку про таку службу. Нам ніколи не доводилося дискутувати з тобою на цю тему. Проте хочу сказати, що діяльність державних таємних служб — ровесниця історії людства. Її породила не (наша епоха. Вона має давнє минуле. Таємна служба відома була стародавнім єгиптянам, євреям, персам, грекам, римлянам. Не посилатимуся на численні історичні факти, наведу тільки один вислів прусського імператора Фрідріха Великого: «Коли б ми знали всі наміри противника, то завжди перемагали б навіть сильнішу за себе армію». Колись слово «шпигун» викликало в тебе огиду. Пам'ятаю, як одного разу ти обурився, прочитавши в газеті про якусь шпигунську історію. Точно я не пригадую твоїх слів, але смисл їх був приблизно таким: тільки мерзенні люди можуть братися за подібну справу. Ти чекав моєї відповіді і запитливо дивився на мене. Якщо мене не зраджує пам'ять, я відповів словами Наполеона: «Є війни, в яких перемагає не стільки піхота, кіннота і артилерія, скільки шпигунство. Тому полководцеві треба зважати на цей вирішальний фактор». Ти якось дивно глянув тоді на мене, хотів щось заперечити. Але я не мав бажання дискутувати на цю тему, тепер ти розумієш, чому саме.

Починаю свою сповідь. Я ніколи не думав бути військовим, але став ним. У дитинстві я хотів бути дослідником нових земель. Годинами мріяв про невідомі краї і землі. Найбільшим моїм бажанням було подорожувати. В думці я організовував цілі експедиції в джунглі Африки і Південної Америки. Мене вабили таємничість, містицизм, екзотика, чудеса Сходу. Я по кілька разів перечитував книги з батькової бібліотеки про далекі краї. Проте я не став ні мандрівником, ні дослідником, а лишився дома господарювати в маєтках. Я не пиячив, як інші, не ходив по балах, весь свій час присвячував навчанню. «Чудний чоловік, дивак», — говорили про мене знайомі і тільки посміхались. Але я не був ні тим, ні другим. Просто в мені полум'яніла якась пристрасть до невідомого. В юнацькі роки я був кмітливішим за інших, але не хизувався цим. Цілеспрямовано готувався до чогось, хоч виразного уявлення до чого саме, — не мав. Поки жив твій дід, я не знав ніяких турбот і міг вчитися скільки хотів. Я вивчав мови, цікавився історією, багато читав.

Я був незграбним, мрійливим, кволим юнаком. До того ж тиф залишив мені в спадщину лисину й сутулість. Так що я більше скидався на вчителя чи бухгалтера, ніж на спадкоємця двадцяти тисяч гольдів[3]. Я знав, що моя зовнішність — тема для постійних глузувань у товаристві. Це було непоганою школою для того, щоб зміцнити свій характер, загартувати волю. Я навчився керувати своїми почуттями, мускулами обличчя, очима.

Спочатку, протягом двох чи трьох років, я просто так, для розваги, запам'ятовував усе, що діялося навколо мене — і те, що чув, і те, що бачив. Це була захоплююча гра, хоч згодом я зрозумів, що недаремно гаяв час. До мене почали потрапляти такі дані, які свідчили, що я стою вище за всіх інших з мого кола, змушували мене ненавидіти інших. Але в той же час я знав, що повинен жити разом з ними, бо я — плоть від їх плоті, кров від їх крові. Не прагнучи до політичної діяльності, після смерті батька я зняв свою кандидатуру в депутати і висунув іншу. Тут вперше я випробував свою силу. Випробування пройшло чудово. Не хочу вдаватися до подробиць, бо це було досить давно. Сьогодні це не так цікаво.

Ще й нині я багато роздумую над тим, що то за сила зробила твою матір моєю дружиною. Адже вона була відомою на всю округу красунею, до того ще й багатою.

Наше одруження не зводилося до матеріальних інтересів.

Ох, і важко ж боротися із всевладною силою спогадів, яка підхопила тебе, мов пір'їнку, і несе на своїх крилах по безмежному просторі самотності назад у минуле. Під тобою пропливають кордони, міста, села…

Хуртовина. Зимовий день. Я в гостях у маєтку баронів Редеї. Переді мною походжає роздратований барон. В мисливському костюмі він виглядає досить