Читати книгу - "Слово після страти"

звівся на ноги, наосліп кинувся на Стасиків голос, зачепився за щось і впав прямо на сплетені тіла, що борюкалися.

Удвох ми повалили Нагеля, зв'язали йому пасами руки й ноги. Він кричав не своїм голосом, звивався, як спрут, бився головою об вугілля, і ми насилу вкоськали його.

При світлі запальнички я побачив подряпане, закривавлене обличчя Стася. І він, і Нагель уже не дихали, а харчали.

— Поки горить запальничка, — прохрипів Стась, — пошукай дроту, бо ремені можуть не витримати.

Я швидко знайшов дріт, ми скрутили ним руки божевільного штейгера і прив'язали їх до стойки. Важко хекаючи, Стасик витирав закривавлене обличчя. Тим часом Нагель судорожно сіпався, несамовито кричав або починав дико реготати. Моторошно було слухати цей регіт божевільного.

Запальничка погасла, і все довкола поринуло в непроглядну пітьму. Нарешті заспокоївся й Нагель. Він перестав кричати й реготати, тільки чомусь почав гикати. Так тривало досить довго. Ми вже втратили будь-яку надію на порятунок і в думці готувалися до смерті. Кілька разів я втрачав свідомість, марив.

У хвилину, коли я знову опритомнів, до мого слуху долинуло якесь постукування. Як видно, його почув і Стасик, бо на кілька секунд він затамував подих і прислухався. Постукування стало виразнішим. Поза всяким сумнівом — нас відкопували.

— Чуєш? — пошепки мовив Стасик, наче боявся сполохати далекі звуки порятунку.

— Чую! Чую! — радісно мовив я і, заридавши, припав головою до грудей свого товариша.

Надія на порятунок знову повернулася до нас. І хоч ми задихалися від нестачі кисню, настрій в обох враз поліпшився. Адже там, за кам'яними брилами, шахтарі ведуть битву за наше життя. Ми сиділи, обнявшись, і плакали. Скільки часу це тривало — не знаю, та ось виразно почулося скреготіння бура, що вгризався в породу. Воно ставало дедалі виразнішим. Стасик вийняв запальничку і заходився клацати нею. Нарешті з'явився кволий вогник. Мій друг обережно, щоб не погасити його, встав, і, насилу переставляючи ноги, пішов до завалу. Там він над чимсь схилився. За мить я почув ного радісний голос:

— Владеку, сюди! Ми врятовані!

Напружуючи останні сили, я поповз до товариша. Те, що я побачив при невірному вогнику запальнички, примусило радісно тенькнути моє серце. З отвору в породі стирчав кінець тонкої металевої трубки. Припавши до неї, Стасик жадібно вдихав. Виявляється, наші рятівники пробуравили в камінні отвір, вставили в нього довгу металеву трубку і пустили по ній з балона кисень. Ми по черзі припадали до трубки, втягуючи в легені прохолодні живлющі струмені. Потім ми підтягли до завалу вже непритомного Нагеля й поклали його обличчям до отвору трубки. Через деякий час він опритомнів і почав щось бурмотіти.

Кисень надходив безперервно. Ми вже могли вільно дихати, навіть не припадаючи до рятівної трубки.

— Давай знайдемо кайло і подамо їм сигнал, — запропонував Стасик. Повзаючи рачки, ми намацали кайло і, повернувшись до завалу, почали обережно стукати по трубці. У відповідь почули таке саме постукування.

Важко розповісти про ту радість, яка охопила нас. Диркотіння перфораторних молотків і скрегіт бурів здавалися нам найчарівнішою музикою в світі.

І ось настала така бажана, така незабутня хвилина невимовного щастя. Відколовся шмат породи, крізь отвір бризнуло електричне світло, пролунали схвильовані голоси:

— Живі?

— Живі!

— Відійдіть, ми розширимо отвір, щоб можна було пролізти.

Ми відтягли Нагеля в глибину забою.

— Давай його розв'яжемо, бо ще звинуватять у насильстві над німцем, — сказав Стасик.

Ми швидко розв'язали Нагеля, пробурмотіли щось на зразок вибачення і навіть спробували пояснити йому, що тепер усі ми врятовані; все ж таки людина, товариш по спільному нещастю…

Звільнившись від пут, Нагель став рачки, потім звівся на ноги і, наче п'яний, раз по раз заточуючись, почав ходити по забою, натикаючись на стойки і вагонетки. Раптом він знову зареготав. Та ми вже не звертали на нього уваги, наші погляди були прикуті до отвору, де диркотіли перфораторні молотки, звідки лилося електричне світло. Невдовзі через просторий отвір проліз санітар у касці. Він підбіг до нас із санітарною сумкою і кисневою маскою в руках і запитав:

— Поранені є? Кому потрібна медична допомога?

— Та он, Нагель… наш штейгер… — відповів Стасик. Санітар підбіг до Нагеля і, побачивши його закривавлене обличчя, почав діставати з сумки бинт і вату.

— Хайльитла! Хайльитла! — дико заревів Нагель, а потім вибухнув реготом і лайкою. Після цього він підбіг до санітара і дужим ударом збив його з ніг. Німці, що пролізли в отвір слідом за санітаром, кинулися до знесамовитілого штейгера, а він крушив своїми кулаками-довбешками усіх підряд. Рятівники, не чекаючи такої зустрічі, розгубилися, та потім звалили божевільного, зв'язали і, поклавши на носилки, понесли.

— Давно з ним таке? — спитав нас санітар, витираючи кров із розбитого носа.

— Недавно, — відповів Стасик.

— Як же ви з ним…

— Тримали в обіймах, — усміхнувся Стасик.

Санітар з повагою глянув на могутню статуру поляка. Нас напоїли чаєм і спитали, чи зможемо дійти самі.

— Дійдемо.

Ми пролізли через щойно зроблений у породі отвір, догнали санітарів, які несли носилки з Нагелем, і, підтримуючи один одного, побрели до ствола. За нами йшла команда рятівників. Я не знаю, скільки годин вони працювали, але втома валила їх із ніг. Це були прості німецькі шахтарі, і їхнє співчутливе, людяне ставлення до нас глибоко зворушило мене і Стася. Вони ж повідомили, що ми просиділи в заваленому забої сорок шість годин.

Піднявшись на-гора, я побачив таку картину: у шахтному дворі стояли дві машини швидкої допомоги, біля