Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

тільки тоді, коли пахне великими грішми або коли податковому інспекторові хочеться зі мною побалакати. Для такої зустрічі немає кращого місця. Сидимо тут, розмовляємо про прибутки та видатки. Елегантна обстановочна, котячі пахощі. І дурневі стає зрозуміло, що хазяїн ледве зводить кінці з кінцями, що з нього багато не візьмеш. Повчився б у мене, друже. Коли хочеш, я зумію влаштувати тут контору і для тебе. І клієнтам це місце подобається.

— Які клієнти? Адже тут нема антикваріату. Я нічого такого не бачу.

— Ну, дехто займається не лише цим.

Він відкинувся на спинку стільця, загадково подивився на мене і дістав пачку «Гітар». Закурив, і до столі поповз солодкуватий голубий сигаретний димок. Запахло Парижем, юрбою, метро. Він примружився на мене крізь димову завісу.

— Ти маєш на указі додаткову роботу для страхувальних компаній?

— Не тільки це, друже. Не тільки. Бачиш, я працюю і з грошима. Все, до чого торкаюсь, перетворюється на гроші. — Він усміхнувся, ніби підсміюючись над собою.

— Он як, — обережно мовив я, бо не хотів його образити. Зрозумів, що він не жартує.

— Атож, гроші. Я даю в борг.

— Даєш у борг? Але ж… Я хочу сказати…

— Ти хочеш сказати, що я не можу давати в борг, бо сам нічого не маю? Ну що ж, признаюся тобі відверто. — Скіпка засміявся. — Твоя правда, грошей у моне нема, але я саме та ланка, якої бракує. Сполучна ланка між добром і злом.

— Не знаю, чи правильно я розумію.

— Ясно, що не розумієш. Твоє здоров'я. Випий скляночку, і в голові проясниться. Бачиш, річ у тім, що я, можна сказати, посередник. Є люди, які мають кошти і хочуть отримувати на них ренту, тобто грішми заробляти гроші, але не люблять тримати свої капітали в банку. Бо, по-перше, проценти надто низькі, а по друге, і ті старі йолопи а податкового відомства можуть перевірити банківські вклади. А цього наші хлопці не люблять. — Він припалив нову сигарету від уже докуреної. — А є люди, у яких нема грошей, — провадив він. — Проте гроші їм потрібні, от і доводиться позичати. Ти ж знаєш, як воно буває. Якщо тобі конче потрібні гроші, банк ніколи не зацікавлений у цьому до такої міри, як ти. Здається, Марк Твен назвав банки установами, що роздають парасольки, коли гарна погода, і вимагають їх назад, коли йде дощ.

— То ти, виходить, посередині?

— Авжеж. Даю парасольки, коли йде дощ. Я посередник між тими, хто має, і тими, хто не має. Налагоджую зв'язки, дбаю про те, щоб боржники не затримували виплат. І перебиваюся на свої скромні відсотки. Але в моєму становищі краще не виставляти на загальний огляд надто розкішні апартаменти. Куди вигідніше мати отаку от скромну обстановку.

— Виходить, і твоя антикварна крамниця просто камуфляж для твоїх комбінацій?

— Камуфляж, комбінації… Ти вживаєш якісь підозрілі слівця. І дарма. Я тільки даю. позички. Потім стежу, щоб гроші повернули. З процентами. Всі задоволені. У цьому нема нічого вартого осуду. Твоє здоров'я!

Спокійно, вмовляв я себе, пересилюючи відразу й роблячи ще один ковток.

— Як я вже тобі казав, трохи приробляю і в страхувальних компаніях, а моя крамниця в Старому місті не така вже й погана, отож сяк-так живемо, крутимось помаленьку.

Цікаво, подумав я. А комісійні, мабуть, трапляються не так часто. Тоді він тим більше має клюнути на мою пропозицію.

— Скіпко, — сказав я й подивився на нього. — Я маю до тебе цікаву пропозицію.

— Справді? Може, знайшов щось із моїх срібних речей?

— На жаль, ні. Йдеться про інші речі. І. про інші гроші. Про зовсім інші гроші.

— Спокусливо. У таких справах можеш на мене розраховувати.

— Ти чув про крадіжку в Національному музеї? Тут ідеться про коштовності, яких по відшкодуєш, а застраховані вони більш як на п'ятдесят мільйонів крон. Добрячі дістануться відсотки тому, хто зуміє знайти корону Еріка Чотирнадцятого. Тобі не здається?

Скіпка не відповідав. Він сидів мовчки, відкинувшись на спинку стільця, і я не міг бачити його очей при світлі настільної лампи.

— Це велике діло, — вів я далі. — Грандіозне. І я розумію, що ти не зможеш діяти, як звичайно. Доносити було б небезпечно для життя. Але річ у тім, що поліція попросила мене допомогти. Я повинен дивитись і слухати. Отож інформація від тебе піде до мене, а потім уже далі. Тут ніякого ризику, ніхто не дізнається, чия це робота.

— А ти потім одержиш гроші? Думаєш, я на таке погоджуся?

— Я покажу тобі всі квитанції, — сказав я зверхньо. — Та коли не хочеш, умовляти не стану. Я встряв у цю справу не з корисливих міркувань. Було б катастрофою, коли б якийсь дилетант переплавив експонати і перешліфував камінці. А оскільки ти так званий консультант зі страхування, то я, дурень, і подумав: тебе це неодмінно зацікавить. Особливо якщо я влаштую так, що ніхто не зможе вистежити тебе. Коли ніякого ризику для тебе не буде.

— Не розумію тільки, з чого ти взяв, що я тобі викладу твої скарби? Ти, звичайно, розумієш: такі крадіжки роблять не малі діти. Я не чув ані звуку, хоч про це вже й мали б гомоніти. Там то почуєш, там — те, і складаєш ото докупи, як два та два. Я майже певен, то орудували не наші хлопці. Мабуть, фахівці з-за кордону.

— Заспокойся, Скіпко. Я тільки хотів сказати, щоб ти зв'язався зі мною, коли тобі хто-небудь щось натякне. Тобі навіть не треба приходити до крамниці. Досить подзвонити в будь-який час. І якщо це дасть наслідки, то дві речі я можу гарантувати. По-перше, ніхто не довідається про нашу розмову, а по-друге, свої гроші ти одержиш. Я думаю, страхувальні компанії виявлять щедрість. Неабияку щедрість.

— Цікаво, чи розумієш ти, на що йдеш… — повільно промовив він. — Одне діло легенький натяк страхувальній компанії про кілька густавіанських кавників, які кудись пропали, і зовсім інше — отаке пограбування.