Читати книгу - "Скарб Зеленого Байраку"

подій, записана різними людьми. Напевне, й арабські записи дадуть щось цікаве, їх вів один із власників книги, очевидно, татарин.

— Мій батько мріяв про інше, — всміхнулася Оксана. — Він хотів за цей скарб купити собі хутір. Та не збулася його мрія, і це на краще.

— Чому ж на краще? Хіба добре, що ваш батько не міг звільнитися від поміщика? — здивувався професор.

— Напевно, батько поступово розпродав би скарб, і ми тепер не побачили б його. А друга батькова мрія здійснилася, хоч і не так, як він думав.

— Розкажіть докладніше, — попрохав професор.

— Трохи золотих монет взяли ми із скарбу, батько продав їх, і перед арештом передав гроші моїй хрещеній матері, щоб я могла вчитися в місті. І це його бажання сповнилося. Я вчуся в університеті, хоч і не буду лікарем. Намисто це я взяла із скарбу й ношу не знімаючи. Думаю, що воно не зацікавить працівників музею. Для мене — це дорога пам’ять про дитинство, а тепер буде пам’ять про побратимів…

І от вони знов у Києві. Коли сходили з пароплава, професор не втримався і сказав:

— І все-таки я не вірю в напхані вовною криниці зі скарбами.

— Ви не одразу повірили й мені, — всміхнулася Оксана.

— 0, на таке розчарування я згоден, — весело відповів Непийвода.

Пергаментна книга

Оксана розгорнула пергаментну книгу. На першій сторінці лежав аркуш грубого напівзотлілого паперу. Розправила папір, уклала його між двома стеклами, обклеїла краї паперовою смужкою.

Поглянула на криво написані рядки. Вона читала їх у дитинстві, але що могла тоді зрозуміти? Тепер біль людини, що списала цей аркуш, людини, що стояла край могили, сприймався гостро. Та й сама манера викладу не могла не хвилювати.

— Володимире Петровичу, я візьму книгу й перепишу записи побратимів. Записи за змістом інколи повторюються, інколи події подаються непослідовно. Я все це постараюся систематизувати, щоб був один текст, тоді ним легше буде користуватися, — запропонувала Оксана.

— Що ж, слушно, — схвально мовив професор. — Коли закінчите роботу, виступите на семінарі. Тільки не відкладайте надовго. Треба розібратися як слід у записах польською та арабською мовами.

— Добре. Я вже розпочала роботу, розбила оповідь на розділи.

— Гаразд, робіть як зручніше.

За тиждень на черговому семінарі Оксана розповіла про свою роботу і прочитала записи козаків-побратимів.

Орлики

«Тепер я зостався сам. Побратим лежить на дні байраку. Коней я відпустив, їх сховали трави Дикого Поля. Скоро смерть, але я не боюсь її. Вірю, що для людей ми не помремо. Люди пам’ятатимуть наші діла, а написане розповість нашими словами про все, хоч, може, мине багато років, перш ніж знайдуть цю книгу.

Ти, незнайомий мені, розгорни книгу на сторінці сто першій. Прочитай і запам’ятай те, що ми оповіли, потім розкажи людям про страшний час, свідками якого ми були.

Нам не пощастило записати все, що ми бачили й робили. Побратима вбито, смерть стоїть поряд і чигає на мене. Вона вже не раз наближала до моїх очей пелену, застуючи написані рядки. Знаю — три чисниці зосталося мені до смерті. Скоро-скоро накриє вона мене чорною свиткою і понесе в темряву.

Тихо в байраці. Тільки крук віщує мою загибель.

Довго ще стоятиме тут тиша. І не знаю, коли плугатар зоре тлусту землю і кине в неї сім’я. Але я вірю, що так буде. Буде мир на нашій бідній Україні. Але люди ніколи не повинні забувати про горе нашого народу, про його муки.

Суха земля швидко всотує краплі дощу. Та ні вітер не висушить, ні жадібний пісок не вбере в себе кров і сльози нашого люду.

Усе народжене має вмерти і вмирає, але все, що живе, має лишити нове життя, а наша доля ще тим гірка, що ми, як степовий курай, жили самі. Після нас не зостануться діти, наші сини, щоб помститися татарам і панам за горе людське, за нашу загибель, за сплюндровані села і стоптані ниви, за гірку неволю.

Наша юність загинула не розквітнувши, загинула в горі. І не наздогнати, не вернути її найпрудкішим коням.

Не час, не негоди зруйнували наше село. Не роки підкосили старих. Від жител зосталися тільки сліди, по яких повзали змії. Наше щастя, наше тихе життя за кілька годин перетворилося на попіл.

Не впізнали ми хат своїх батьків і родичів, усе лежало Зруйноване, і тільки де-не-де ще тліло, коли ми повернулися в Орлики. На наших очах не з’явилися пекучі сльози, не полегшили горе. Мов стебла степових трав, що їх гойдає вітер, хиталися ми під вагою несподіваного лиха.

Ви, люди, не забувайте нас, нашого страшного життя і тяжкої долі. Прощайте, люди. Я вірю, що ви житимете щасливо й спокійно…»

— На цьому обірвалося звернення того, хто писав. Очевидно, тієї години його спіткала смерть, — сказала Оксана й замовкла.

Всі, вражені почутим, мовчали.

Володимир Петрович схилив голову і задумався. В кабінеті на кілька хвилин запала тиша.

— Читайте далі, Оксано, — стиха мовив Непийвода.

Дівчина стала читати рукопис із сто першої сторінки.

Це був запис, зроблений Свиридом Танцюрою.

«Народилися ми і зросли у невеликому селі Орлики, в якому хати збігали до самого Дніпра. А коли пройти трохи пішки, то можна вийти на берег тихої Орелі.

Хата Максимовою батька ближче до Дніпра, а наша трохи вище. Э