Читати книгу - "Зоряне вітрило, Сергій Тимофійович Кургузов"

один пульт — пульт Головного астронавігатора — все-таки існував, але займав він зовсім небагато місця. Все складне електронне й навігаційне обладнання розташовано у підземних поверхах. Головне ж приміщення блоку № 333 нагадувало швидше невеличкий цирковий зал з манежем і рядами м’яких крісел довкола. Телепроекційна система містилася не між кріслами, а під сріблястим куполом залу. Таке, на перший погляд, дивне її розташування пояснювалось досить просто. З блоку № 333 керували міжзоряними експедиціями надзвичайної складності, тому тут запроваджено найновітніші досягнення науки і техніки. Телепроекційна система в блоці була голографічною, тож зображення, яке надходило з зорельотів, з’являлося не на екрані, а просто над манежем. Воно було кольоровим, об’ємним і зависало у повітрі, його можна було оглянути з усіх боків, так і вабило торкнути рукою.

Я вже бував на сеансах зв’язку в блоці № 333 і знав, що тут раз у раз трапляються сенсаційні несподіванки. Наприклад, одного разу учасники сеансу зв’язку довго не могли повірити, що з планети Трома передається зображення справжніх природних алмазів. Аж поки астронавігатори з допомогою масопередавача не перетранслювали в блок № 333 проби ґрунтових порід.

Масопередавач — дивовижний прилад, що з’явився в останні роки, — встановлений біля пульта Головного астронавігатора в одній із ніш. Він давав змогу учасникам сеансу зв’язку, поряд із зображенням, одержувати від астронавтів зразки грунту досліджуваних планет.

Того дня в Головному залі блоку № 333 не було де яблуку впасти. Тут я побачив і знайомих мені астронавігаторів, і представників корпусу електронної преси, і науковців, що займалися проблемою вивчення позаземних цивілізацій.

“Овва! — подумав я. — Коли вже й вони тут, очікується таки щось важливе!”

Виглядаючи вільне місце, помітив, що з протилежного боку залу мені заклично вимахує рукою мій добрий приятель професор Ігреков.

— Андрію, — прокричав він крізь гамір натовпу, — я тримаю для тебе місце!

Коли я просунувся довгими рядами крісел до професора, в залі вже почало згасати світло.

— Ти ледве не запізнився, — пошепки сказав мені професор. — А я тут всю ніч. Це вже другий сеанс зв’язку з “Алгасом”. Сподіваюся, побачимо щось вельми важливе…

Зал поринув у присмерк. Коло в центрі, схоже на манеж, засвітило таємничим, блакитним світлом. Потім у просторі над ним поволі почали з’являтися деталі якогось зображення. Спершу я побачив піщаний грунт. Потім ноги якоїсь людини. Далі перед нами постав на весь зріст капітан Савіров у комбінезоні астронавігатора. Астрошолома на ньому не було, обличчя прикрашала густа борода, що виросла за час мандрівки. Це мене дуже здивувало, бо під час перебування на незнайомій планеті астронавтам суворо заборонялося порушувати будь-які правила поводження на недослідженій території. Носіння скафандрів було мало не першим пунктом цих правил.

А капітан Савіров був без скафандра і шолома, волосся на його голові куйовдив легкий вітерець.

— Виходжу на другий сеанс зв’язку, — сказав він, дивлячись ніби просто на мене. І хоч я розумів, що капітана поруч немає, є лиш його привид, голографічне зображення, що між нами відстань у кілька світлових років, спина у мене похолола від підступного почуття жаху, який виникає у людини під час споглядання штучного рум’янцю на щоках небіжчика. Капітан Савіров був немов живий, але від вигляду його голографічного двійника і на душі ставало трохи моторошно. Все-таки на звичайному екрані бачити астронавігаторів якось звичніше. А капітан вів далі:

— На цій планеті, як я вже повідомляв під час першого сеансу зв’язку, на нас чекала несподіванка. Ця планета… золота!

— Що? — У залі почулися вигуки недовіри.

— Капітане, ви усвідомлюєте свої слова? — спитав Головний астронавігатор.

— Цілком! — чітко відповів капітан. — Нам влаштували гостинну зустріч, і хоч мова тутешніх мешканців нам поки незрозуміла, ми переконалися, що цивілізація планети Юю дуже схожа па земну…

Тут капітан на мить зупинився, неначе підшукуючи слова:

— Ми почуваємо себе тут, як на Землі… у XVI столітті!

— У середньовіччі?

— З чого ви зробили такі висновки, капітане? — спитав Головний астронавігатор.

— Тут… тут ще й нині існує алхімія.

— І що ж?

— Алхіміки вміють… виготовляти золото.

— Золото?!

Загальний гомін заглушив слова відповіді. Говорили всі, хоч обмінюватися думками під час сеансу зв’язку заборонялося інструкцією. А я сидів, скам’янівши, міцно зціпивши похололі пальці й чекаючи, що буде далі.

Капітан змахнув рукою, і раптом в блоці настала тиша. Мов диригент змахнув паличкою, і його рух примусив всіх змовкнути. Насправді ж, рукою змахнув капітан Савіров.

— …Покажемо вам алхіміка, біля оселі якого ми зараз перебуваємо. Стіве, — звернувся капітан до свого колеги голографа, — візьми його крупним планом…

Зображення капітана раптом розчинилось у повітрі, а натомість повільно насунулися стіни якоїсь чудернацької, схожої на курінь споруди. У просторі виникло зображення невеличкого згорбленого старигана з сухим, покраяним зморшками обличчям, з гачкуватим носом, у синьому плащі й високому ковпаку, увінчаному срібним півмісяцем. Чхаючи від диму, старий зосереджено порався коло реторт, у яких щось кипіло і булькало.

Голос капітана Савірова лунав тепер, так би мовити, за кадром.

— Зараз ви побачите найцікавіше!..

В ту ж мить старий висунув одну з шухляд столу, на якому стояли реторти, і вийняв згорток. Він розгорнув брудний папір і… всі ми мимоволі примружилися від сліпучого світла: на капітановій долоні вигравав надяскравим блиском шматок… золота.

Астронавігатори і працівники Центру — народ стриманий, але тут у залі почулися вигуки захвату.

А капітан вів далі:

— Золото на цій планеті — коштовність, але, так би мовити, другорядного значення.

— А ви… ви можете, — тремтячим від хвилювання голосом спитав Головний