Читати книгу - "Стріла Всесвіту, Світлана Володимирівна Ягупова"

“Твої слова промовисті і відточені, — думала Катерина Михайлівна. — Вони звучать надто впевнено та буденно. А тобі належить знати, що людям не можна обіцяти так багато, інакше зовсім перестануть вірити обіцянкам”.

Академік швидко оговтався. Він ледь вклонився присутнім і зробив повільний рух рукою в бік сигома, запрошуючи людей ставити запитання Продовжувачу. Зал зануртував, ось виринула чиясь кучмата руда голова й почала кружляти, обходячи тісно збиті гуртки людей, наближаючись до сигома…

Катерина Михайлівна впевнено сказала: “Дозвольте!” — і люди трохи розступилися, щоб дати їй дорогу. Вона опинилась перед Продовжувачем і могла краще роздивитись його і впевнитись, що він справді аніскілечки не схожий на її Борю, і вираз його обличчя з великими правильними рисами міняється так хутко, ніби тече і здається маревом.

“І ця істота могла сама по собі відтворити Борині вірші, найтонші нюанси людської сутності? “І Землю всю — сріблясту та блакитну, в прожилках рік, далеку, близьку, рідну…”? — з обурливою недовірою міркувала вона, тішачись, що уже визрів задум, як перевірити слова академіка, як виявити неправду і показати її присутнім. — Відбери в людини біль та смерть — і вона вже не буде людиною. Не сприйматиме гостро життя — не радітиме синьому небу в проміжках дощових хмар, усмішці дитини, ковтку джерельної води, близькості улюбленої істоти, приходу коханої… Є грані людської особистості, куди зась всіляким фокусам, навіть коли вони називаються науковими…”

Вона була впевнена у цілковитій неупередженості своїх роздумів. Гадала, що її задум покликаний виявити істину, тільки й того — і нізащо не погодилася б, що в її міркуваннях б присмак зверхності. Адже задум був простий і надійний, тут злились материнська любов та біль з далекоглядністю й передбачливістю, вчительська напутливість із холодною логікою дослідника. І ще… вона нізащо не зізналась би навіть собі, що там були і приховані надії — надії на неможливе… Так, її задум був простий і зрозумілий для багатьох, тому весь зал вмить вщух, коли вона спитала сигома:

— Ти впізнаєш мене?

“Недарма всі ми так шанували Катерину Михайлівну, — подумав Вахрамцев. — Вона безпомилково розрахувала: коли Продовжувач спромігся самостійно написати вірші її сина, то мусить впізнати ту, яку загиблий знав від колиски…”

Люди напружено чекали, затамувавши подих. Щоки німецького інженера знекровились, і на них виступили склеротичні жилки. Англійська леді тяжко обіперлась на гостре плече свого чоловіка, чиясь руда голова витягнулась на тонкій шиї і завмерла. Навіть веселі молодики кинули жартувати, ніби враз утратили свій гумор…

Сигом швидко ступив крок до Катерини Михайлівни. Так швидко, що встиг підтримати її, коли вона похитнулась, почувши його відповідь:

— Так, мамо.

Він усміхнувся і провів незвичайно чутливою долонею по її косах. їй здавалося, що часточка колосальної сили цієї незбагненної істоти передалась їй. Зараз Катерині Михайлівні не треба напружувати пам’ять і порівнювати — його усмішка, безперечно, була Борисовою, в його голосі звучали знайомі інтонації. Певно ж, їй хотілося знати, як може одна істота містити в собі кілька людських сутностей, як вони вживаються в ній, такі різні. Та про це вона спитає його наодинці, як спитала б рідного сина.

Вона випросталась і вказала на інших людей:

— Поговори з ними. Я почекаю.

В залі стало гамірно й невимушено, наче хтось зняв напруженість. Катерина Михайлівна помітила своїх знайомих по аеробусу. Вони проштовхувались крізь натовп, поближче до сигома. І вона почула, як інженер з Кельна сказав англійцю, захоплено дивлячись на Продовжувача:

— Чудове обличчя у цього хлопця!

Либонь, і тон був надміру сентиментальний, і слівце “хлопець” було не для сигома, але чомусь англієць не відвів погляд, не заперечив, як раніше, а ствердно кивнув у відповідь:

— Таким би й я хотів бачити свого сина.

Вони приязно всміхнулися один одному і знову прикипіли поглядами до Продовжувача. Катерина Михайлівна заледве протовпилась до академіка Туровського:

— У мене запитання до вас.

— До мене? — здивувався Туровський, і сиве пасмо над його чолом сторожко хитнулося вбік. — Ну що ж, будь ласка, коли тільки зможу…

Він не міг пробачити їй і собі, що раніше зніяковів під її поглядом. “І що в ній особливого? Звичайна літня жінка з утомленим обличчям. І питання поставить традиційне: “Чи не блюзнірство те, що ви зробили, хоча б стосовно родичів та близьких загиблих?” І знову доведеться пояснювати, що збереження й відтворення людської особистості — найголовніша справа суспільства. Інакше воно перетвориться на натовп, череду, яку можна з однаковим успіхом погнати на водопій, на гру, на бойню. Чи зрозуміє вона правильно мої слова?!”

— Продовжувач — за вашим задумом — єдине призначення сигома?

— А, ось ви про що, — здивовано примружився на неї академік. — Ну, як вам сказати…

А Катерина Михайлівна вперше забула про педагогічний такт. Вона вже не слухала відповіді академіка. І далі напружено думала, хвилювалась, переживала знову почуття, спричинені відповіддю сигома, і знову поверталась до свого здогаду. Звичайно, продовжувати справи загиблих, створити їхню колективну особистість — дуже заманливо. Вона уявила, як би змінився світ, коли б було втілено мрії всіх тих, хто дочасно пішов з життя, яку втрачену духовну енергію можна було б повернути, які можливості використати, які надії відродити… І все-таки Продовжувач — не єдине призначення сигома. Було й інше, приховане, і не менш важливе, про яке чомусь мовчав цей хитрун із сивим пасмом, схожим на півнячий гребінь. Вона знову піймала поглядом своїх знайомих по аеробусу. Вони вже розмовляли із сигомом, і ось англієць задоволено підморгнув німцю, мовляв: “Дивіться, що знає і вміє цей хлопець!” Німець у відповідь гордо всміхнувся, ніби похвалили його сина чи брата. І Катерина Михайлівна зовсім недоречно згадала своїх сусідів по колишній квартирі — як вони сварились, розходились і як миттєво мирились у присутності улюбленої дитини.

“Що це зі мною діється? Якісь безглузді порівняння лізуть до голови! — обурювалась вона, але