Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"

ще не залишили своїх згубних слідів. (Пригадується, якими вимерлими здалися нам води біля деяких тихоокеанських островів. Нафта, мазут, непотріб, викинутий із суден, надовго віднадив од тих пасовиськ рибу.)

13. 45. Неповторна картина! Підводні гірські хребти, оповиті м'якою темрявою, вимальовуються на бузковому тлі води. Вони підіймаються знизу, здається, із самого небуття, з вічного мороку океану.

Така заворожлива краса нерідко стрічається й на землі, коли в світанковій імлі раптом уздрієш ледь помітні обриси далеких гір.

Ні зірок, ні сонця, по яких орієнтуються мореплавці, побачити тут не можна, якщо не брати до уваги міріад рухливих огнів — мікроорганізмів, що світяться, та риби, яка смолоскипами шугає довкруг. Отже, наші навігаційні можливості обмежені. Єдине, що нам напевне допомагає, — це акустичні буї, спущені з судна і поставлені в кількох точках океанського дна. По цих маяках ми й беремо пеленги та вивіряємо курс.

Буї-маяки таки підтвердили: течія знесла «Оріон» на схід, за кілька миль від наміченого маршруту.

Перебуваємо на трьохсотметровій глибині, біля рубежа, якого здатні досягти лише деякі підводні човни.

Вода з темно-кармінної стає чорною, аж синьою. Прожектор, що його увімкнув ведучий пілот, розсіює морок, і ми бачимо, як у снопі світла кружеляють мініатюрні «сніжинки». То — зоопланктон.

Курс 220° — до підводного хребта, рубцюватого наросту біля західних прямовисних стій банки Корона.

15. 10. Зависли над нешироким міжгір'ям. Ведучий вибрав рівну галявину, і «Оріон» сів на грунт.

Посадка вдала: корма з гребними гвинтами піднята. Це дасть можливість легко зрушити апарат з місця.

Глибини двокілометрові. Механічна рука висунулася з гніздовини, але її металева долоня не змогла зачерпнути бодай трохи грунту — він надто твердий. Тоді замість черпака руці «дали» інший інструмент — свердло. Воно вгризлося в породу, пробурило її, а циліндричний захват приніс першу порцію придонної породи.

Ну й місцевість! Скелі, западини, ніби шрами на обличчі циклопа.

А взагалі, ця банка, ця твердь, покрита водою, — оаза серед океанської прірви, бо відразу ж на північний схід тягнуться відроги Яванського жолоба, а з півдня підступає — майже шестикілометрова глибина! — Північно-Австралійська улоговина.

15. ЗО. Гвинти збурили воду, і апарат почав підніматися над піщаною каламуттю.

Ліворуч скелясті гори з вузькими гранітними приступками по схилах, а за кілька метрів від них — океанська безодня. Мов скелелази, піднімаємося вподовж прямовисної стіни.

Намічено такий маршрут: досягти стометрової глибини і тоді вже пройти кілька миль на схід, обстежити довколишні гори.

Видимість поліпшилася. Око людини здатне помічати денне світло навіть на восьмисотметровій глибині. А «Оріон» піднявся набагато вище; ми ніби повертаємося з ночі в туманний ранок.

…Щось незрозуміле діється з донними гідроакустичними буями. Як відомо, звук у воді поширюється з швидкістю близько півтори тисячі метрів на секунду. А ось цей, що надходить із підводних маяків, чомусь загальмовується: надходить він із запізненням, так ніби зайвий раз заломлюється, проходячи подвійну рефракцію.

Звичайно, за своїм складом вода в океані неоднорідна, і на поширення звуку впливають не лише температурні дані та солоність, а й мікроорганізми, зокрема планктон. Конфігурація дна, його нерівномірні обриси теж чимала перепона. Ми це врахували. Але занадто «ламані» стають гідроакустичні сигнали.

15.45…Океан сповнився шумом. Де й поділося його безгоміння. То тут, то там запрацювали загадкові акустичні маяки — вони повністю заглушили звукові імпульси придонних буїв. Вони нас заводять в оману! Ми просуваємось навмання. Всі навігаційні прилади вийшли з ладу. Пробираємося, ніби в лабіринті: скелясті тераси, гроти, ущелини.

…Удар! «Оріон» опинився у тисняві скель.

Спробували дати задній хід — не вдалося: кам'яні лещата схопили мертвою хваткою. Все ж трохи позадкували. Нарешті вирвались!

Повільно піднімаємося. Носове горизонтальне стерно заклинило. Вийшло з ладу й кормове.

Втратили орієнтацію в просторі. Де ми? Нас оточують гори, хаотичне громаддя нависає над човном.

Скеля. Вузький карниз. Сильний удар у лівий борт. Двигун заглух.

…Скільки часу, як ми тут — день, другий, третій? Хвилини, мов вічність. Самотужки звідси не вибратися. Пошуки, очевидно, почалися. Але запас повітря катастрофічно падає… Знесиленість, задуха. Хай буде проклятий той, хто злою рукою посіяв нещастя!

Аквалангісти з судна забезпечення не допоможуть, якщо навіть і розшукають «Оріон»: його треба піднімати, а батискаф не встигне підійти на поміч.

…Ми гинемо.

Звертаємося найперше до вас, шановний сер Д'Юк: друзі-акванавти, кого не залякає наша смерть, і вони вирушать на штурм океану, повинні врахувати все, що трапилося з «Орі…»

Записи в журналі на півслові обірвалися.

До «Садка» підійшло судно-носій, з якого у свій останній рейс вирушав «Оріон».

На капітанському містку, осторонь офіцерів — капітана й штурманів — під щоглою, на якій звисав приспущений прапор, стояв сивоголовий чоловік. То був сам сер Д'Юк.

Приклавши руку до кашкета, адмірал віддавав честь загиблим.

Невдовзі «Оріон» із нашого корабля забрали.

І того ж дня всі дослідні судна — наші й іноземні — зійшлися за кілька миль від банки.

Особовий склад експедицій вишикувався на палубах. Затужили гудки. І з кормового майданчика, ніби три біломармурові статуї, безшумно ковзнули в океан зашиті в парусину акванавти.

Зойкнула чайка, вдарилася в борт хвиля. Гнітюча тиша — сумно й тривожно — залягла на палубах. Не хотілося розмовляти. Та й про що говорити! Красномовніше за слова передавало нашу скорботу мовчання. Навіть Окань, мастак каламбурити, затих.

Кораблі рушили на захід.

Прокляте місце — банка Корона — лишилося далеко в океані.

І, може б, про неї так ніхто й не згадав — хіба що загибель акванавтів коли-небудь болем різонула серце, якби пізніше не трапилось нещастя, що безпосередньо стосувалося випадку з «Оріоном» і магнітної бурі, в яку потрапив «Садко».

МІЖ НОСІ МАЗАВА ТА ЗАЯЧОЮ ГОРОЮ