Читати книжки он-лайн » Інше 🤔❓💭 » Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

319
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 52
Перейти на сторінку:
об’єкт наївного довір’я, непевного скептицизму і ризикованих кон’юнктур, став чимось таким, про що говорили лише з великими застереженнями. Однак ці застереження були дуже вирахувані. Кажучи докладно про якусь легенду, письменники еллінського та римського періодів здається вагаються; часто вони відмовляються висловлюватися від власного імені; ‘'кажуть, що...”, пишуть вони, або “як розповідає міф”; але в наступному реченні вони будуть вельми певними щодо іншого питання тієї ж легенди. Ці чергування відваги і стриманості нічого не мають із випадковістю; вони дотримуються трьох правил: не висловлюватися про дивовижне та надприродне, допускати історичну основу і ухилятися від деталей. Достатньо одного прикладу. Розповідаючи иро втечу ГІомпея до Бріндізі і Дюраццо після того, як Цезар перейшов Рубікон, Аппіан розповідає при цій нагоді про походження міста Дюраццо, античного Дирра-хіум на Іонічному морі. Місто зобов’язане своєю назвою імені Дираха, сина однієї царівни, і, як кажуть, Нептуна; той Дирах, стверджує Аппіан, “мав Геркулеса за союзші-ка” у війні, яку він вів проти своїх братів-князів, і ось чому місцеві люди вшановують героя як бога; місцеві люди “кажуть, що у битві Геркулес: помилково убив Іоніоса, рідного сина свого союзника Дираха, і що він кинув тіло убитого в море для того, щоб те море дістало ім’я нещасної людини”. Аппіан вірить у Геркулеса і у війігу, але не вірить у батьківство Нептуна і залишає місцевим людям відповідальність за цю історію.

Серед людей учених, критична легковірність, так би мовити, чергувалася із повним скептицизмом і стиісалася з необдуманою довірливістю менших науковців; ці три погляди себе взаємно толерували, а народна легковажність не була культурно знецінена. Це мирне співіснування суперечливих вірувань мало цікавий соціологічний ефект: кожен індивід надавав протиріччю внутрішнього характеру і думав про міф несумісні речі, принаймні так виглядало в очах логіка; а індивід не страждав од своїх протиріч, якраз навпаки: кожне з них послуговувало різній меті.


Візьмемо для прикладу першорядну філософську гол ПАВСАНІЙ, ЯКОМУ НЕ ВЛЛЄТЬСЯ УНИКНУТИ СВОЄЇ ПРОГРАМИ 104. G. Granger. La Theorie aristotelicienne de la

Візьмемо для прикладу першорядну філософську голову — доктора Галенаі)3. Чи він вірить чи не вірить в існування кентаврів? Цс залежить.


Коли він висловлюється як учений і гцюголошує свої власні теорії, він говорить про кентаврів такими висловами, які означають, що для нього та його найбільш вишуканих читачів ті казкові істоти зовсім не були актуальні; медицина, каже він, навчає обґрунтованим знанням або “теоремам”, а перша умова доброї теореми полягає в тому, щоб бути цілком очевидною; “бо, якщо теореми нездійснені, скажімо, на кшталт: жовч кентавра допомагає па апоплексію, вона непотрібна, оскільки випадає з нашої аперцепції”; кентаврів нема чи, принаймні, ніхто ніколи жодного з них не бачив.


Кентаври належали до казкового бестіарію, який вартував бестіарій нашого середньовіччя, здогадуємося, що дійсність цього бестіарію була темою непорозумінь і роздратування. Гален вважає наївною ту поважність, з якою стоїки досліджували поетичне фантазування та їхнє завзяття надавати алегоричний сенс усьому тому, що поети розповідають про богів; такою доброю дорогою, додає він, пародіюючи стиль Платона, дійдуть до того, що “виправлять ідею про кентаврів, химер і тоді ринуть натовпи горгон або негасів, та інших абсурдних і неймовірних істот такого виду; якщо, не вірячи в їхнє існування, спробують повернути їх до правдоподібності, в ім’я трохи неотесаної мудрості, завдаватимуть собі даремного клопоту”. Якби у час Галена ніхто не сприйняв дослівно легенди про кентаврів, чи філософи мали б потребу поважно про це говорити і повертати їх до правдоподібності? Якщо ніхто у це не вірив, яку потребу мав сам Гален чітко відрізняти тих, хто у це не вірив? До того ж Гален у своїй великій книзі про кінцеву мету частин організму довго сперечається з думкою, що могли б існувати змішані створіння, такі як кентаври; він не робив би цього без кепкування, якщо б кентаври не мали своїх прихильників.


Та коли той самий Галеи намагається вже не нав’язувати свої ідеї, але, більше того, завоювати собі нових учнів, здається, що він стає на бік тих, хто вірить; резюмуючи на ста сторінках усю свою медицину і вирішивши дати найвище розуміння цієї науки, він подає нам її високе походження: греки, каже він, приписують відкриття різноманітних мистецтв синам богів або родичам богів; Аполлон викладав медицину своєму синові Ескулапові. Перед ним люди мали лише обмежений досвід використання кількох ліків, звичайних ліків, “а в Греції таким було, скажімо, усе знання кентавра X і ропа і героїв, вихователем яких він зробився”.


Ця історична роль, яка випала кентаврові, є лише помпезною мовою і, звичайно, умовою: це, безперечно, те, що античність називала красномовством, а красномовство було радше мистецтвом здобувати, аніж мистецтвом мати рацію: щоб здобути, тобто, щоб переконати, треба було, звичайно, виходити з того, що люди думають, а не йти проти шерсті суддів, казати їм, що вони у всьому помиляються, і для того, щоб виправдати звинуваченого, повинні змінити бачення світу; Париж таки вартує меси, а один учень більше таки вартує кентавра. Проте було б непереконливим протиставити красномовство, як корисливу позицію, філософії; я не хочу сказати, що красномовство не має філософської гідності; навпаки, маю на увазі, що філософія і правда корисливі; неправда, що вчені обманюють тоді, коли вони зацікавлені у чомусь і що говорять правду, коли не мають жодного інтересу. Гален повністю зацікавлений говорити правду про кентаврів, заперечувати їхнє існування, коли вкладав своє зацікавлення в перемогу особистих ідей перед своїми учнями, а не для прилучення нових учнів. Бо залежно від моменту, учені-дослідники мають різну воєнну мету і різну стратегію; всі ми до цього доходимо, якщо навіть вважаємо нашу заздрість щирим обуренням і робимо собі високе уявлення з нашої науково-етичної байдужості, і наші учні разом з нами. Ми ведемо війну за тс, що Жан-Клод Пассерон називає поділом символічного біфштекса, а наші поліпши такі самі різні, як політики націй і партій: зберегти свої позиції, встановити лігу взаємодопомоги, лігу завоювання, панувати не правлячи, встановити pax Romarui, викроїти собі імперію, захищати свої грядки, шукати цілинні землі, мати доктрину Монро, виткати тканииу public relations, аби контролювати групу взаємодопомоги...


Але оскільки ця політика ідей часто ігнорує сама себе, вона надає собі внутрішнього характеру; важко, наприклад, не почати трохи вірити у чужі догми, якими створили собі захисну або наступальну лігу. Бо свої вірування погоджуєш зі своїми словами, так що врешті-решт закінчуєш тим, що не знаєш більше, що насправді думаєш. У ту мить, коли він опирався на народну віру у кентаврів, Гален, позбавлений цинізму, був пройнятий запамороченням шляхетного і поблажливого патякання і

1 ... 17 18 19 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"