Читати книгу - "Та сама я"

class="b">Я перейшла на шепіт.

– Мені треба з’ясувати, де сидить перша місіс Ґопнік. Ти не знаєш, яке в неї тепер прізвище? Аґнес хоче… знати, де вона.

Він насупився.

– Вона трохи нервується, – додала я.

– Боюся, я не маю гадки. Але моя тітка може знати. Вона знає кожного тут. Зачекай-но.

Він легко торкнувся мого голого плеча й пірнув у їдальню, поки я намагалась удати, немов шукаю півдесятка друзів у списку гостей. Відверто кажучи, я просто намагалася відволіктися, щоб знов не розчервонітися в його присутності.

Чоловік повернувся приблизно за хвилину.

– Вона й досі Ґопнік, – повідомив він. – Тітка Ненсі думає, що могла бачити її біля столу аукціонів. – Він провів наманікюреним пальцем вздовж списку імен. – Ну ось. Стіл під номером 144. Я пройшовся повз потрібний стіл та відшукав жінку, що цілком підходить під її опис. Трохи за п’ятдесят, стріляє дротиками з отрутою, які виймає з сумки від «Шанель»? Її посадили якомога далі від Аґнес.

– Ой, дякувати Богові, – зітхнула я. – Вона буде неймовірно рада.

– Вони можуть бути досить моторошними, ці нью-йоркські світські левиці, – зауважив він. – Я не звинувачую Аґнес у тому, що хоче знати, де вона. В англійському суспільстві йде така сама запекла боротьба?

– В англійському суспільстві? Ой, я не… я не часто відвідую подібні заходи, – пояснила я.

– Я також. Відверто кажучи, я так втомлююся на роботі, що здебільш просто замовляю щось із сусідніх ресторанів. А ти, Луїзо, чим займаєшся?

– Гм… – Я розгублено поглянула на телефон. – Ой, матінко. Я маю повертатися до Аґнес.

– Ми ще побачимося? Який у тебе стіл?

– Тридцять другий, – бовкнула я, перш ніж встигла зрозуміти, що не мала цього казати.

– Тоді до зустрічі. – Усмішка Джоша ненадовго зачарувала мене. – Я хотів тобі сказати, ти дуже гарна. – Він нахилився ближче й перейшов на шепіт. – Відверто кажучи, твоя сукня подобається мені значно більше. Ти вже сфотографувалася?

– Що?

– Ось так. – Він випростав руку, і перш ніж я встигла зрозуміти, що відбувається, він зробив селфі – наші голови в декількох сантиметрах одна від одної. – Ну ось. Дай мені свій номер, і я надішлю тобі фото.

– Ти хочеш надіслати мені нашу спільну фотографію.

– Ти відчуваєш приховані мотиви? – Він широко усміхнувся. – Тоді гаразд. Я залишу її собі на пам’ять. Пам’ять про найгарнішу дівчину на балі. Звісно, якщо ти не хочеш, щоб я її видалив. Ось, тримай. Можеш видаляти. – Він простягнув мені телефон.

Я подивилася на фото і затримала палець над кнопкою.

– Якось це грубо – видаляти когось, кого ти тільки-но зустрів. Але, гм… дякую… і за те, що допоміг мені знайти стіл ворога. Дуже мило з твого боку.

– Завжди до ваших послуг.

Ми всміхнулися одне одному. Перш ніж сказати ще щось, я втекла до свого столика.

Я порадувала Аґнес хорошими новинами – вона голосно видихнула, – а потім з’їла свою вже холодну рибу, сподіваючись, що моя голова припинить дзижчати. Він – не Вілл. У нього інший голос. У нього інші брови. Він – американець. І все ж було щось таке в його поведінці – самовпевненість у поєднанні з гострим розумом, погляд, котрий зачаровував і примушував забути про все на світі. Я озирнулася, пригадавши, що не запитала в Джоша, де він сидить.

– Луїзо?

Я глянула направо. Аґнес пильно дивилася на мене.

– Мені треба до вбиральні.

Мені знадобилася десь хвилина, щоб пригадати, що я також маю іти.

Ми повільно рушили до дамської кімнати, поки я намагалася не шукати очима Джоша. Усі погляди були спрямовані на Аґнес, і це ніяк не пов’язано з її сукнею – усіх приваблював її магнетизм, невловимий людському окові. Вона впевнено йшла вперед, розпрямивши плечі та гордовито тримаючи голову, – королева.

Тільки-но ми опинилися в туалеті, вона впала на крісло у кутку та жестом попрохала мене дати їй цигарку.

– Боже мій. Ох і вечір. Я скоро помру, якщо ми не поїдемо додому.

Гардеробниця – жіночка за шістдесят – підвела брову й відвернулася.

– Гм, Аґнес, не думаю, що тут можна палити.

Здається, їй було начхати. Мабуть, коли в тебе купа грошей, можна не думати про правила інших людей. Урешті-решт, що вони зроблять – виженуть її?

Вона підпалила цигарку й полегшено затягнулася.

– Тьху. Ця сукня така незручна. А ці стринги, вони впиваються в мене, немов сирорізка! – Вона звивалася перед дзеркалом, задираючи сукню та нишпорячи під нею наманікюреною рукою. – Треба було взагалі без трусів іти.

– Але загалом усе гаразд? – запитала я.

Жінка усміхнулася.

– Все гаразд. Деякі люди здалися мені вельми милими. Цей Джош дуже люб’язний, і містер Пітерсон, що сидить справа від мене, також. Усе не так уже й погано. Можливо, колись люди нарешті приймуть той факт, що в Леонарда нова дружина.

– Їм просто потрібен час.

– Потримай це. Мені потрібно пі-пі. – Вона вручила мені наполовину викурену цигарку і зникла в кабінці. Я взяла цигарку двома пальцями, немов бенгальський вогник. Ми з гардеробницею переглянулися, і вона здригнулася, ніби кажучи: «Що тут удієш?»

– О Боже, – пролунав голос Аґнес із кабінки. – Мені доведеться знімати всю сукню. Її неможливо задерти. Потім застібнеш мені блискавку.

– Добре, – погодилася я. Гардеробниця підвела брову. Ми обидві намагалися не сміятися.

До туалету зайшли дві жіночки середнього віку. Вони несхвально поглянули на цигарку.

– Річ у тому, Джейн, що це просто схоже на якесь безумство, – мовила одна з них, зупинившись перед дзеркалом, щоб перевірити зачіску. Не знаю, навіщо робити це щоразу: волосся кожної присутньої було настільки залаковане, що навіть найстрашніший ураган був би безсилим.

– Я знаю. Ми ж бачили це вже мільйон разів. Але зазвичай їм вистачає благопристойності, щоб принаймні триматися гідно. Бідолашна Кетрін, уявляю, яка вона розчарована. Ніякої поваги.

– Так. Їй було б значно легше, якби її місце зайняв хтось хоч трохи більш пристойний.

– Твоя правда. Її поведінка така банальна.

На цих словах обидві жінки обернулися на мене.

– Луїзо? – почувся приглушений голос із кабінки. – Ти можеш зайти сюди?

Я знала, про кого йдеться. Це було зрозуміло, тільки-но я поглянула на їхні обличчя.

У повітрі зависла коротка тиша.

– Ви розумієте, що тут не можна палити? – багатозначно мовила одна з жінок.

– Справді? Мені дуже шкода. – Я загасила недопалок у раковині й намочила його водою.

– Ти можеш допомогти мені, Луїзо? Блискавку заклинило.