Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

його маленьке гостре обличчя і темні витрішкуваті очі висловлювали цілковиту розгубленість.

— Не знаю, Ілля Ілліч, — щодо цієї справи у мене повне затемнення!..

— Ну, давай поміркуємо, — сказав Блінов, ковтаючи із склянки холодний чай. — Припустімо, що ти не знайшов би цього чоловіка в сараї. Тоді що?

— Тоді прийшли б уночі з обшуком, знайшли б його, а мене як переховувача — ось за це місце! — Микита Кузьмич виразно обвів долонею кругом шиї, наче зав'язуючи петлю, а потім смикнув руку вгору і клацнув при цьому язиком.

— А що б це йому дало? — запитав Блінов.

Микита Кузьмич знизав плечима:

— В тому-то й весь секрет, Ілля Ілліч. Ніякої вини за собою я не почуваю.

— Зажди-но, — підняв угору палець Блінов. — Здається, я починаю догадуватись… Слухай…

Борзов увесь подався вперед, і дрібні зморшки навколо його очей зібралися в гармошку. Цигарка, затиснута в лівій руці, тремтіла.

— Він хотів тебе усунути, — сказав Блінов, — і на твоє місце підсадити до мене свою юдину! Ну як, схоже це на правду?

Блінов відкинувся на спинку крісла і з осмішкою дивився на Борзова, милуючись тим враженням, яке справило на нього це вже десяте підряд припущення.

— Схоже, — кивнув Микита Кузьмич, якось з полегшенням зітхнувши. — Дуже схоже. Все інтриги, інтриги…

Блінов помовчав, знову продумуючи і зважуючи те, що йому зараз спало на думку.

— Мабуть, так воно і є, — вже більш впевнено сказав він. — Ну, а якщо це так, тобі, Микито, треба бути дуже обережним. Не говори зайвого і роби тільки те, що я тобі накажу.

— Слухаюсь, Ілля Ілліч! — з готовністю погодився Борзов. — Без вас я тепер нікуди ні кроку…

— Ну, це вже занадто! Ти все-таки мій помічник. Представник влади… Обережність не шкодить, але і в паніку впадати не можна. — Блінов говорив як людина, що усвідомлює свою силу. — А тепер перейдемо до твого племінника. Якого ж дідька ти його упустив! Розбудив мене вночі, справа, говориш, термінова…

Микита Кузьмич винувато посміхнувся:

— Я на психіці його хотів зіграти! А він не тільки мене, але й собаку обдурив…

Блінов голосно розсміявся. Це був здоровий, розкотистий сміх людини, яка твердо стоїть на землі обома ногами.

— Навіть собаку, кажеш, обдурив! А твій собака, мабуть, розумніший за тебе!..

Микита Кузьмич несподівано проявив характер. Він насупився і ображено відсунувся від стола, за яким сидів бургомістр.

— Ну годі, годі, я пожартував, — примирливо сказав Блінов, — ти на мене не сердься… Ну, а навіщо все-таки ти свого племінника в підвал посадив?

— Як навіщо? Хто його знає, що він базікатиме по місту.

— А далі що з ним накажеш робити?

Микита розвів руками:

— Сам не знаю. Щось треба придумати!

Блінов хитро прижмурив ліве око і якось боком присунувся до Борзова:

— От що, Микито! Хлопчисько не повинен пропасти даремно, його треба до когось влаштувати…

— Хто ж його візьме? — здивувався Микита Кузьмич.

— Візьмуть, кому треба! Ось що я пропоную. Давай випустимо його і оголосимо: чи не хоче хто-небудь усиновити. Ти кажеш, разом з ним ще й дівчинка сидить?..

— Так, Майя Шубіна, чотирнадцяти років.

— Теж треба звільнити! Навіщо дитину в Німеччину посилати… Років два треба почекати! Люблять у нас палицю перегнути. А я за справедливість! Дівчинку випустимо.

Микита розуміюче глянув на Блінова — план бургомістра здавався йому цілком прийнятним.

— І підозри не буде, — посміхнувся він, — піклуємося про дітей…

— Вірно! — підхопив Блінов. — Ми не мстимо дітям. Нехай батьки — вороги, вони дістали по заслугах! А діти при чому?.. Про це навіть у міській газеті надрукувати треба. Велику статтю! Нехай всі читають. Ні, Микито, скажи, добра я людина?..

— Дуже добра, — з почуттям сказав Микита Кузьмич. — Сердечна ви людина, Ілля Ілліч!

— Держись за мене, Микито! Зі мною не пропадеш! Великі справи ще з тобою робитимемо. Ось почекай, закінчиться війна. Німці, звичайно, звідси не підуть. Але хто управлятиме країною? Ми управлятимемо, Микито! Поїдемо з тобою в Москву, ввійдемо в Кремль! Я стану членом уряду. І тебе не забуду. Призначу бургомістром Харкова…

— Ні, краще Саратова, — сказав Микита Кузьмич, — я ж звідти…

— Ну Саратова. Теж містечко непогане!.. І будемо ми з тобою опорою нового порядку! Уявляєш собі, банщик Микита Борзов — бургомістр Саратова! Ось вона, дяка за вірну службу… А ще дадуть тобі «залізний хрест». Знаєш, що значить одержати «залізний хрест»? Станеш повноправним громадянином фатерланда.

Блінов захопився. Він встав з крісла і підійшов до невеликої, оббитої залізними смугами скрині, що стояла в кутку і служила йому замість вогнетривкої шафи.

Скільки разів Микита Кузьмич пильно розглядав цю дивовижну скриню з безліччю різних завитушок, інкрустацій, з накладками у вигляді черепашок! В ній не було видно замкового отвору, а проте вона якимось чином міцно зачинялася… Блінов ніколи не розповідав, як до нього потрапила ця скриня, котру він привіз з собою із Білгорода. Борзов ніколи не був свідком і того, як Блінов її відчиняє. І зараз, коли бургомістр нахилився над скринею і почав щось крутити скраю, Микита Кузьмич так нічого й не побачив: заважала широка спина Блінова. Всередині скрині щось клацнуло, дзвякнуло, і Блінов підняв її масивне віко.

Борзов сподівався, що зараз станеться щось дуже цікаве, але Блінов вийняв із скрині лише тонку коричневу книжку, яка виявилася статутом ордена «Залізний хрест». Борзов довго смакував його численні пункти, наче вже мав цей орден і йому хотілося тільки уточнити свої права.

Несподівано двері кабінету розчинилися, і на порозі з'явився Курт Мейєр. Він зупинився на мить, оглядаючи кабінет з виглядом людини, яка просить вибачити їй за те, що зайшла без попередження.

Блінов схопився і радісно розкрив обійми:

— Пане Мейєр! Заходьте! Я