Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

рідне місто. Одеса була, є і буде незламною фортецею більшовизму на Чорному морі!..»

(З листівки, видрукованої в дні оборони м. Одеси)

Розділ четвертий
СОЛОНІ ЛИМАНИ

Вода була тепла, з якимось металевим присмаком. Цього разу старшина-скнара розщедрився: «Пийте від пуза, наказано напоїти». І вони пили просто з відра, передаючи його один одному, а старшина стояв поряд і вдавав, що не помічає, як дорогоцінна волога тече по їхніх щоках, ллється за коміри… Коли відро спорожніло, старшина, важко зітхнувши, знову наповнив його по вінця і передав Костеві Арабаджі з таким виглядом, ніби той збирається випити його кров. В очах уже немолодого старшини, з обличчям, поораним довгими вертикальними зморшками, були туга і приреченість.

Проте, коли й друге відро спорожніло, а Кость Арабаджі втерся рукавом фланелівки, старшина просто з бочки налив йому повну флягу і закоркував її. Так само він наповнив й інші фляги, які йому підставили. Беріть, знайте його добрість.

Закінчивши з цією справою, старшина видав кожному цукор за нормою, галети і повний боєкомплект. Кожну грудочку цукру, кожну галету, він, здавалося, відривав од власного серця.

— Давай, не скупись, — казав йому Кость Арабаджі. — Не своє ж віддаєш, а казенне.

— Казенне теж не падає з неба. Казенне — значить, народне, — буркнув старшина.

— Ти, батю, часом не політрук? — спитав Гасовський.

— Ні… А що? — старшина насторожився.

— Тоді бути тобі політруком, — відповів Гасовський. — Правильно міркуєш.

Патронами напакували кишені. Гранати і ножі причепили до широких флотських ременів. Гасовський відстебнув кобуру, що теліпалася в нього майже біля коліна, і ткнув пістолет за пазуху — так надійніше. Потім глянув на годинника. Куди поділася його насмішкуватість? Її наче рукою зняло. Зараз Гасовський був зосереджений і похмурий.

Передусім треба було пройти мінні поля, своє і чуже. Та якщо у своєму в'юнилися знайомі стежинки-проходи, то на чужому хоч і стояли таблички, які попереджали про небезпеку, міни, проте були понатикані так густо, що, пролазячи між ними, ти щоразу обливався холодним потом. Хто скаже, що це за горбок? На вигляд — кротовище, а зачепи його, так гахне, що й кісточок не зберуть.

Сотні протипіхотних мін дрімали під тонким шаром землі, чекаючи своєї години. Ніч була темна.

Серце повільно відраховувало секунду за секундою, лякаючись кожного шереху і власного стуку.

Гасовський повз попереду — Нечай бачив перед собою підошви його черевиків і підбори із стертими підківками, які раз у раз поблискували. Сам він, підтягуючи гвинтівку, повз на правому боці. Відчував, як терпне нога, наливаючись пудовою вагою, але не міг зупинитися. Була дорога кожна секунда.

Десь опівночі вони нарешті дісталися дальніх чагарників і відчули себе у відносній безпеці. У чагарнику можна було полежати, перепочити.

Поки що все йшло добре. Однак радіти, як сказав Гасовський, було ще рано.

Вони давно звикли до суцільного, що не стихав ні на годину, гуркоту артилерійської канонади, до холодного світла ракет, до електричного тріску кулеметів, і не звертали на все це уваги. Вони навчилися в шарварку війни безпомилково вловлювати незвичні для вуха слабкі звуки, які таїли в собі головну небезпеку. Зараз яке-небудь несподіване шарудіння було страшніше за громову артилерійську пальбу. Найбільше їх турбувало те, щоб ненароком не напоротися на румунських вартових.

За першою лінією ворожих окопів тяглася друга. Між ними все поле було покрите ходами сполучення, і чужі голоси лунали іноді зовсім близько, то праворуч, то ліворуч, то попереду. Хотілося стати невидимим, не дихати, піти на якийсь час у небуття, щоб потім опинитися якомога далі від передової, там, де лимани і плавні, і чистий степ і пусте небо, під яким можна стояти, не ховаючись, на повний зріст, і дихати широко, вільно.

Інших бажань не було.

Прислухаючись до чужих голосів, Нечай уперше подумав, що тут, у розташуванні румунського полка, йде таке ж окопне життя, як і те, що було йому знайоме. Солдати їли, спали, тихо перемовлялися, з когось сміялися, стояли на варті. Он якийсь солдат спросоння виліз з окопа в одному спідньому і примостився в кущах так близько, що Нечай міг полоскотати його своїм плоским багнетом. Другий солдат дрімав на бруствері, спираючись на гвинтівку, ніби то була лопата. Це були стомлені, неохайні солдати, для яких військова служба була тягарем; вони вже очманіли від гуркоту і виття снарядів. На їхніх неголених обличчях була тупа покірність. Здавалось, вони вже примирилися з безвихіддю, з тим, що кожного чекає куля або випадковий осколок і дерев'яний хрест на чужій землі. Про що вони мріяли? Про легке поранення? Про відпустку?..

Нечай лежав, уткнувшись у землю, яка важко зітхала, віддаючи ночі зайвину тепла, і думав про румунського солдата, що був поряд. Хто він? На вигляд — немолодий чоловік, бадя [6] , що страждав від безсоння. І все-таки він був тепер його заклятим ворогом. Так сталося… А все через те, що цей хлібороб був зараз не в іцарах [7] , а в казенній солдатській білизні. Ще коли Нечай був піонером, їм казали, що колись настане час і люди потоплять в океанах усі гвинтівки, кулемети, гармати. Зараз він подумав, що цього замало. Треба буде скасувати форму і відзнаки, знищити все, що мало відношення до військової служби, аж до проштампованої білизни включно. Інакше не буде миру на землі.

Поринувши в ці думки, Нечай не помітив, як румун устав і пішов до окопа, гукнувши когось із своїх. Потім знову стало тихо, і Гасовський, що лежав поряд, подав знак: «Давай, не затримуйся!..» На відміну від Нечая, Гасовський, либонь, думав тільки про виконання бойового завдання, тільки це було в нього в голові.

Вони відповзли вбік.