Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих"

Ще ніхто з гостей Пшетоцьких не лягав спати не повечерявши, а ти ж, дитино, з такої далекої дороги! В наш час це майже геройство. Я радий, що Генрик не забув про мене. Ти вмов його приїхати сюди. Ну що в вас там за життя в місті? Голод. Але як добре, що хоч ти провідала старого.

— На жаль, — мовила Йоланта, — я не зможу довго побути у вас. Не так довго, як хотілося б.

— Ти не думай, що я тебе так просто відпущу. Посидиш, спочинеш, під’їси трохи сільського хліба. Яне, Яне! — покликав він. Потім звернувся до Зосі: — Вже надто пізно, розваж нашу гостю, а я звелю Янові приготувати кімнату для панни…

Дівчата залишилися самі.

— Давай називати одна одну на ім’я, — запропонувала Йоланта, — адже ми з тобою майже ровесниці. Як ти гадаєш, твій дідусь не розгнівається на мене, якщо я зараз закурю?

— Кури, не бійся, — відповіла Зося, але сама заперечливо похитала головою, коли Йоланта простягла їй маленький золотий портсигар. — Дідусь особисто перевірить, чи Марта постелила тобі ліжко, чи Ян натопив грубу. Він дуже переживає, що зараз майже ніхто нас не провідує. Дідусь любить гостей.

— Таким я його собі й уявляла, — сказала Йоланта. — Бо ж пам’ятаю дуже туманно. Але я приїхала сюди не для того, щоб відновити спогади, я приїхала до тебе, Зосю,

— До мене? — здивувалася дівчина.

— Розмарин зацвів під вікном, — промовила Йоланта, напружено дивлячись на Зосю. — Ти не розумієш?

— Я не чекала. Я не сподівалася, що пані, що ти… — А потім додала так само, як і Йоланта, з притиском вимовляючи кожне слово: — То не розмарин, то барбарис.

— Усе гаразд, — з полегкістю мовила Йоланта. — Я боялась помилитися. Мені потрібен зв’язок.

— З ким? — запитала Зося.

— Сама знаєш, з ким. Навіщо ж питаєш? Я можу розмовляти тільки з уповноваженим представником Богуна.

— Сьогодні вже надто пізно. Я постараюсь завтра повідомити пана ротмістра.

— Зосю, — з докором сказала Йоланта. — Ну навіщо мені знати про військовий чин твого знайомого? Пам’ятай, нам не можна знати нічого, крім того, що необхідно. Якби я зараз попала до рук гестапо, у мене було б на одну інформацію більше, ніж треба.

— А ти б нічого не виказала.

— Не знаю, — відповіла Йоланта. — Ми мусимо бути обережними. Одне слово може згубити людину, поставити під загрозу всю організацію.

— Вибач мені, — прошепотіла Зося. Вона відчула, що обличчя її зайшлося рум’янцем, і ще дужче зніяковіла.

— Дурненька, — обняла її Йоланта. — Тобі ні за що переді мною вибачатися. Я знаю, що ти хотіла зробити краще. Ми з тобою обидві — солдати, просто в мене трохи більше досвіду. Але ж я, — меланхолійно усміхнулася вона, — на добрих кілька років і старша за тебе. — І Йоланта поцілувала Зосю в щоку.

У цю мить зайшов Пшетоцький.

— О, я бачу, мої дівчатка, що ви вже подружили. Нарешті Зося матиме для себе компанію. А то живемо на безлюдді, мало хто до нас приїздить, в кращому разі загляне часом хто-небудь із сусідів; у преферанс зіграти — і то навіть ні з ким. Щоправда, один сусіда смалить халявки до нашої Зосі, але…

— Дідусю!

— Ну, гаразд, гаразд, гляди тільки, щоб Йоланта не відбила в тебе цього Едварда. Ти гарна, панно Кшемінська. Ану признайся, скільком кавалерам ти закрутила голову?.. — Він хотів ще щось сказати, але тривожний звук, що долинув знадвору, обірвав його на слові. Старий підійшов до вікна і відтулив штору. Тепер і дівчата почули, як завищали гальма машини, що раптово зупинилася. Потім на ґанку пролунали важкі кроки.

Ян нечутно з’явився в дверях.

— Німці, пане граф.

— Відчини, — звелів Пшетоцький. Коли Ян вийшов, він звернувся до Йоланти: — Моя дитино, якщо в тебе є Щось таке, що треба сховати… — А коли та заперечливо похитала головою, промовив: — Ну й слава богу.

3

Клосс аж замружився. В залі, освітленій кількома гасовими лампами, було дуже ясно.

— Я вас слухаю, — почув він голос.

Обер-лейтенант Клосс навіть здивувався, помітивши, що таким гучним голосом говорив маленький дідусь, старанно виголений і майже зовсім лисий. Слухаючи Гофберга, він уявляв собі гордовитого, високого дідугана з поставою як у сенатора, постриженого йоржиком, з довгими й густими вусами. Цей же, одягнений у трохи поношену домашню куртку, скоріше скидався на вчителя гімназії або поштового чиновника.

— Я хотів би поговорити з паном Пшетоцьким, — сказав Клосс по-німецькому. Він вважав, що краще буде приховати своє знання польської мови.

— Я вас слухаю, — повторив господар крізь зуби.

— Я дістав наказ поселитися у вашому палаці.

— У моєму палаці? — перепитав Пшетоцький чистою німецькою мовою з віденським акцентом. — Мій палац спалено. Ви спалили його, — поправив він, — у тридцять дев’ятому. А якщо ви маєте на увазі оцей дім, то це всього-на-всього флігель. Колись тут мешкали машталіри. Ну, а коли йдетеся про ваше поселення… Що ж, тепер ви тут господарі. Я, правда, не розумію, чому ви обрали саме мій дім. Але що я можу вдіяти?..

Слухаючи старого, Клосс думав: він і справді такий відважний чи тільки вдає? Може, він хоче похизуватися перед цими двома молодими жінками? Якби на місці Клосса в цьому мундирі був хтось інший — навряд чи минулося б це старому так безкарно. Німецькі офіцери не люблять зневаги в голосі.

— Ви хочете самі вибрати собі кімнату? Я сподіваюсь, що це не буде моя спочивальня, — долинули до нього слова Пшетоцького.

— Поселіть мене там, де забажаєте. Я пробуду тут усього кілька днів. Тільки зважте, що мені треба буде встановити в своїй кімнаті телефон.

— Зосю, покажи панні Йоланті її кімнату і скажи Марті, щоб вона постелила пану офіцеру на мансарді, знаєш, там, де немає груби.

Клосс, щоб не пирснути, відвернувся до стіни, вдаючи, що роздивляється портрети пузатих і