Читати книгу - "Отелло, венеціанський мавр, Вільям Шекспір"

я волів би жабою вродитись

І в підземеллі вогкім животіти,

Ніж з того, що кохаю я, комусь

Віддати хоч малесеньку частину!

Але така вже кара душ високих -

Вони не мають прав простого серця,

Їх доля неминуча, як і смерть:

Ще від колиски нам судилось лихо...

Рогате лихо... Дездемона йде!

 

Входять Дездемона й Емілія.

 

Якщо вона невірна - о, тоді

З самого себе насміялось небо!

Ні, я цьому не вірю!

 

Дездемона

Мій Отелло!

Обід ваш і шляхетні остров’яни,

Яких ви запросили, вас чекають.

 

Отелло

Так, винен я.

 

Дездемона

Чому так тихо голос ваш звучить?

Ви хворі?

 

Отелло

Так. Болить отут чоло.

 

Дездемона

Від ночі то безсонної напевно.

Це все мине. Дозвольте, любий, я

Чоло перев’яжу вам; за годину

Ви будете здорові.

 

Отелло

Ні, облиште!

Ця хустка замала...

(Відштовхує від себе хустку, та падає додолу)

Мине і так.

Облиште це. Ходім зі мною разом.

 

Дездемона

Як прикро це, що ви заслабли, друже.

 

Отелло й Дездемона виходять.

 

Емілія

Як рада я, що хустку цю знайшла;

Це ж перший подарунок їй від мавра.

Химерний муж мій сто разів просив,

Щоб я цю хустку вкрала... А синьйора

Так любить, береже хустину,- мавр

Вік берегти просив той знак любові,-

З собою завжди носить, і цілує,

І розмовляє з нею. Я зніму

Оцей узор та й вишию, і Яго

Її віддам.

Що з нею зробить він - те небо знає.

Я тільки примху мужа вдовольняю.

 

Входить Яго.

 

Яго

Ну як? Ви що тут робите самі?

 

Емілія

Не гримайте; я маю щось для вас.

 

Яго

Для мене щось? Ну, то звичайна річ...

 

Емілія

Яка ж?

 

Яго

Та річ - безглузда жінка.

 

Емілія

О!

Це все? А що мені тепер дасте

За хустку цю чудову?

 

Яго

Хустку? Як?

 

Емілія

Так, хустку!

Дарунок перший мавра Дездемоні...

За хустку цю, що ви просили часто,

Щоб я її для вас украла?

 

Яго

Ви

Її украли в неї?

 

Емілія

Не зовсім так. Вона необережно

Її впустила щойно тут, а я

Побачила і підібрала. Гляньте!

 

Яго

Розумнице! Сюди її давайте!

 

Емілія

Та нащо вам вона, що так мене

Просили ви її украсти?

 

Яго

Вам

Нема до того діла!

(Вихоплює у неї хустку)

 

Емілія

Як не дуже

Вона потрібна вам - верніть її.

Моя синьйора бідна втратить розум,

Коли помітить, що її немає!

 

Яго

А ви мовчіть! Вона мені потрібна.

Ідіть собі.

 

Емілія виходить.

 

Впущу цю хустку в Кассіо господі;

Він знайде там її. Такі дрібниці,-

Хоч і легкі вони, як те повітря,-

Для ревнощів багато важать… Так!

Це може вплинути на справу.... Вже

Моя отрута діє на Отелло;

А для такої вдачі підозріння,

Непевні здогади - також отрута,

Спочатку непомітна і на смак

Ледь чутна, та коли у кров потрапить -

Палитиме, неначе поклад сірки.

Я так і знав... Ось він іде сюди!

Ні мак, ні мандрагора, ані всі

На світі зілля більше не повернуть

Тобі солодкого спокою-сну,

Що ним ти вчора спав!

 

Повертається Отелло.

 

Отелло

Мені! Невірна!

 

Яго

Ну, генерале, годі вже про це!

 

Отелло

Геть! Геть! Мене ти кинув на тортури!

Клянусь, великої зазнати зради

Багато легше, аніж знати трохи!

 

Яго

Як, генерале?

 

Отелло

Так. Не мав я діла

До крадених годин її розпусти!

Не бачив їх, не думав, і вони

Не мучили мене; спокійно спав;

Веселий, вільний був до цього часу!

І Кассіо цілунків на устах

У неї ще ні разу не знаходив...

Отак і пограбований не може

Вважати пограбованим себе,

Аж поки він цього не усвідомить!

 

Яго

Мені те прикро чути.

 

Отелло

Ох, я б щасливий був, якби весь табір,

Якби з солдатів кожен володів

Її солодким тілом, тільки я...

О, тільки б я про те не знав! Тепер

Прощай навік, сердечний мій спокою!

Прощай, утіхо! Розуме, прощай!

Прощайте, плюмажі, війська, бої,

Де честолюбство переходить в доблесть!

Прощай, мій коню, що іржеш до мене!

І клич сурми, і гуркіт барабана!

І флейти гострий свист, і стяг величний!

Вся слава, почесті, і велич вся,

І мужність, і тривоги славних січ!

І ви, гармати із захриплим горлом,

З якого виліта смертельний грім,

Як грізний грім безсмертного Зевеса,-

Прощай усе, для чого жив Отелло!

 

Яго

Чи це ж можливо, генерале?

 

Отелло

Падлюко, доведи мені, що шльондра -

Моя любов! Ти певний доказ дай!

(Хапає його за горло)

Або, клянуся вічною душею,

Вже краще псом ти був би народився,

Ніж люті, що росте у мене в грудях,

Давати відповідь.

 

Яго

Дійшло до цього?

 

Отелло

Я хочу бачить сам! Або дай доказ,

Щоб жодної петлі там не було,

Де б міг найменший сумнів причепитись,

Або з життям прощайсь!