Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

багато дечого,- далеко більше за багатьох із тих, хто був зі мною. Я люблю спостерігати, і я хочу бачити більше, тільки тепер я хочу бачити по-новому.

Але щось я ніяк не почну про головне. Отже, так: я хочу створити собі таке життя, яким живуть у цьому домі. Життя - то щось більше, аніж лише надудлюватися, тяжко гарувати та блукати по світу. Тільки от як цього домогтися? З чого починати? Я ладен власним горбом оплатить дорогу до цього нового світу, бо треба вам знати, що як до роботи, то я пережену хоч кого. Раз уже почну, то працюватиму вдень і вночі. Вам, мабуть, смішно, що я питаю вас про це? Я знаю, до вас мені не слід було б звернутися, а я більше не маю з ким порадитись... от хіба з Артуром. Може, його й треба було спитати. Якби я був...

Голос у нього зірвався. Від його твердого наміру не лишилось і сліду, коли раптом набігла страшна думка, що йому треба було про все це запитати Артура і що він показав себе дурником. Рут відповіла не одразу. Вона занадто поринула в міркування, як погодити його плутану мову й простоту думки з тим, що вона бачила в нього на обличчі. Ні в чиїх очах ніколи вона не бачила такої непохитної сили. Перед нею був чоловік, спроможний здійснити й хто зна що, хоч це якось не в’язалося з безпорадністю його думок. Та й те ще - її власний розум був такий жвавий і складний, що вона не вміла по-справжньому оцінити простоти. А проте вона відчувала силу навіть у наосліпних зусиллях його мозку. Цей юнак здавався їй велетнем, що пружився, намагаючись зірвати з себе пута. Коли вона врешті заговорила, на обличчі в неї світилося співчуття.

- Ви самі знаєте, чого вам бракує, - сказала вона,- Вам потрібно освіти. Спершу початкова школа, тоді середня, а далі університет.

- Але на це треба гроші,- зауважив він.

- Ай правда - я про це не подумала,- відказала вона.- Але, може, у вас є родичі, що допомогли б вам?

Він похитав головою.

- Батько й мати померли. Є дві сестри,- одна одружена, а друга, певно, незабаром теж одружиться. Є кілька братів - я молодший - але вони ніколи один одному не допомагали. Просто розбрелися по світу, дбаючи кожен про себе. Старший помер в Індії. Двоє тепер у Південній Африці, ще один плаває на китобійному судні, в останній, акробат,- мандрує з цирком. І я такий самий, як вони. Сам заробляю на себе з одинадцяти років, відколи мати померла. Вчитись мені, либонь, доведеться самотужки. От аби тільки знав, з чого починати.

- Я гадаю, що насамперед вам треба взятися до граматики. Ви говорите...- вона хотіла сказати «жахливо», але стрималася,- не зовсім правильно!

Обличчя в нього спалахнуло й укрилося потом.

- Я знаю, що часто пускаю такі слівця, що ви не розумієте. Але я тільки їх і вмію... казати. У мене є чимало й інших слів, з книжок, але я не певен, як їх вимовляти, тож і не вживаю.

- Річ не в тім, які слова ви кажете, а в тім, як ви їх кажете. Можу я з вами бути одверта? Я б не хотіла вас образити.

- Але ж ні, ні! - вигукнув він, благословляючи в душі її добрість.- Випалюйте. Треба ж мені знати! І краще вже почути це від вас, ніж від кого іншого.

- Ну, так от - ваша мова занадто бідна й проста. Нам треба попрацювати над своїм словником. А починати треба з граматики. Я вам зараз принесу й покажу, як нею користуватись.

Коли вона підвелася, йому пригадалась одна порада з книжок про пристойне поводження в товаристві, і він теж незграбно підвівся зі свого місця, але одразу занепокоївся, щоб Рут не подумала, що він збирається вже йти.

- До речі, містере Ідене,- спитала вона вже від дверей,- що таке «надудлюватись»? Я це слово почула під вас.

- Надудлюватись? - засміявся він.- Це значить напиватися віскі або пива, словом, такого, від чого ви п’янієте.

- І ще одне,- засміялась вона й собі.- Не кажіть «ви» там, де має бути безособова форма. «Ви» стосується певної особи і в даному разі не точно віддає вашу думку.

- Я не зовсім доберу...

- Ну, от ви щойно сказали мені «такого, від чого ви п’янієте». Хіба ж то я маю п’яніти, саме я?

- Ну, та кожен може сп’яніти.

- Атож, звісно,- посміхнулась вона.- Але краще було б не вплутувати мене в такі справи. «Можна сп’яніти» - ось це звучить нормально.

Принісши граматику, Рут підсунула свого стільця ближче до Мартіна,- тут він подумав, що йому, певно, треба було б допомогти їй,- і сіла поруч нього. Вона розгорнула книжку, і голови їхні зблизились. Збентежений близькістю дівчини, він насилу міг стежити за її порадами. Коли, однак, вона почала пояснювати відміни дієслів, він забув про неї. Ніколи він не чув про відмінювання, і ці таємні закони мови захопили його. Ще нижче схилився він над сторінкою, і раптом її волосся торкнулося його щоки. За все життя він тільки раз утратив свідомість і тепер відчув, що от-от це може з ним повторитися. Дух перехопило йому в грудях, неначе вся кров бухнула з серця під саме горло і душила його. Ніколи не здавалась вона йому такою досяжною. На мить через величезну прірву, що розділяла їх, було перекинуто міст. Але нічим це не порушило піднесеності його почуттів. Вона не зійшла до нього. Це він знявся в хмари й наблизився до неї. Його любов до неї була, як і раніш, мало не побожна. Він відчув, що наче закрадається в святую святих, і повільно й обережно відхилив голову, щоб уникнути дотику, який проймав його, мовби електричним струмом. Рут нічого цього не помітила.

 

РОЗДІЛ VIII

 

 

Минуло кілька тижнів. Мартін Іден вивчав граматику, переглядав порадники гарних манер і жадібно поглинав книжки, що захоплювали його уяву. З людьми свого кола він не бачився зовсім. Дівчата з «Лотосу» ніяк не могли збагнути, що це з ним сталося, і засипали Джіма запитаниями, а