Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

на полю,

Схилились чола. Він почав казать:

 

«Товариша у боротьбі за волю,

Войовника, що був проводир нам,

І сівача, що сіяв кращу долю,

 

Будівника, що клав величний храм

Будущини, ось тут ховаєм нині.

Як жив, що вдіяв - відомо всім вам.

 

Вмер нагло днесь о північній годині».

А втім, знизу озвався різко піп:

«Вмер нагло, кажеш? По якій причині?

 

Я самовбійці не покроплю гріб».

«Не самовбійця,- мовив речник стиха.-

Він впав, як зжатий острим серпом сніп,

 

З рук зрадника, що й нам накоїв лиха.

І не кинджалом вбитий, не мечем,

А словом, що пихою злою диха».

 

Тут голосним всі вибухли плачем,

А речник з горбу так сказав по хвили:

«Прощай нам, брате! Ти своїм плечем

 

Нас захищав, коли злі бурі били,

Твій ум показував нам шлях у тьмі,

Твій приклад в праці додавав нам сили.

 

Та поки лишимось отут самі,

Прийми від нас остатнє цілування,

Остатній цвіт в розста́вання зимі».

 

Знов розляглось великеє ридання.

В труні відбили віко гробарі,

І почалось остатнєє прощання.

 

До трупа тислися малі й старі,

Устами уст мерцевих доторкались

І кланялись потім землі сирій.

 

Чи всі вже з братом нашим попрощались?»

Знов мовив речник. «Всі вже!» - загуло.

«Не всі ще! - інші голоси озвались.-

 

Одного при труні ще не було!

Он там стоїть він, за хрестом укритий.

В очах його блищить ще земне зло».

 

А я тремтів, немов несамовитий,

При самій думці - цілувать мерця,

Хоч я не знав ще, хто се й ким убитий.

 

Та ось юрба мені гукнула вся:

«Виходь! Виходь! Зближись до домовини!

І доводи прощання до кінця!»

 

На крик той я з переляком дитини,

Без сили й волі власної, ледви́

Ступаючи, ввійшов до середини.

 

В труну зирнув - і стявся лід в крови,

Тривога очі виперла із лоба,

Волосся дубом встало з голови.

 

В труні був я! Так, я, моя подоба,

Моє лице, мій вираз, все, зовсім…

І скаменіла вся моя утроба.

 

«Цілуй! Цілуй!» - реве народ, мов грім.

Та я і кроку вже не міг зробити

І на коліна впав при гробі тім.

 

«Цілуй! Цілуй! - реве народ сердитий.-

Піднять його! До трупа підвести!»

І коло трупа впав я, мов убитий.

 

«Цілуй! Цілуй!» - Не встиг я донести

Поблідлих уст до трупа, аж у нього

З очей і уст пустилась кров плисти.

 

«Убійця!» - крикнув піп край боку мого.

«Убійця!» - крикнув той, що річ держав.

«Убійця!» - люд увесь ревнув до того.

 

«З ним суд у нас короткий,- проказав

Помалу речник,- з трупом враз в могилу,

Та так: на вбійці вбитий щоб лежав».

 

«В могилу з ним! Беріть його на силу! -

Реве народ.- Валіть його, кладіть

Труну на нього! Сипте глини, ілу!»

 

Я був живий. Ще темний небозвід

До мене моргав зорями-очима,

Земля ще пахла й яблуневий цвіт.

 

Та я був труп. Надія вже не блима

В душі, завмерла воля до життя…

Кінець іде, ніщо його не стрима!

 

Простір, і час, і всякі почуття

Загасли. Темне щось лягло на мене…

Гуркоче глина… стихло… небуття

 

Мене пожерло озеро студене.

 

 

ЕПІЛОГ

 

Другого дня знайшли мене на гробі

Приятелі. Я сильно простудивсь,

Бо лиш нічну сорочку мав на собі.

 

Пройшло три тижні, поки пробудивсь

З гарячки й цілковитої нетями

І ледве що від смерті відходивсь.

 

«Якими ти блукаєш манівцями?

Чого на кладовище ти заліз?

І хто в сорочці ходить вулицями?» -

 

Приятелі питали. Що за біс?

Я спочатку не тямив ні крихітки,

Хто, як, чого мене туди заніс?

 

Аж як одужав я, вернули свідки

Тієї ночі - спомини ясні,

Пізнав я, як прийшов той страх і звідки.

 

В ту ніч в важкій задумі при вікні

Сидів я, серце мучила тривога,

Важкі питання сунулись мені:

 

«Чи вірна наша, чи хибна дорога?

Чи праця наша підійме, двигне

Наш люд, чи, мов каліка та безнога,

 

Він в тім каліцтві житиме й усхне?

І чом відступників у нас так много?

І чом для них відступство не страшне?

 

Чом рідний стяг не тягне їх до свого?

Чом працювать на власній ниві - стид,

Але не стид у наймах у чужого?

 

І чом один на рідній ниві вид:

Безладдя, зависть, і пиха пустая,

І служба ворогу, що з нас ще й кпить?»

 

І рій тих дум, неначе мла густая,

Наліг на душу і розради ждав,

Та не являлася розрада тая.

 

А з неба повний місяць заглядав

На мене й усміхався, білолиций,

Мене блискучим чаром обкидав.

 

«Ходи за мною, може, в снів скарбниці

Знайдеш для себе дещо, синку мій!

Ходи, скупайся в забуття криниці!

 

І не дивуйсь, коли знайдеш у ній

Страхіття деякі та дивогляди,-

Моя є форма, зміст усе є твій».

 

Хтів чи не хтів, я мусив сеї ради

Послухать - сильний був старого чар,-

І в сонне царство вплив я на огляди.

 

Що бачив там, се вам приношу в дар.

Не лайте, що не змігся на щось