Читати книгу - "З неопублікованого, Олександр Олесь"

жила.

Хто вона і звідки?

Чи селянка просто,

Чи царя дочка?

Хто б сказав напевно!

Ходе просто вбрана,

А краса яка!

І з усього краю

На крилатих конях

Лицарі летять...

З ранку і до ночі

По сухій дорозі

Коні тупотять.

Той везе [привіти],

Той - в очах надію,

Той - скарбницю сліз.

Раз мені здавалось,

Що і я їй вірші

Іскладав і віз.

І один сміється,

А другий у лісі

Плаче на землі,

Третій тільки марив

І ховав всі муки

Від очей її.

 

[1909]

 

«Плач, моя кобзо, невтішно ридай…»

 

 

Плач, моя кобзо, невтішно ридай,

Рви свої струни останні,

Швидше трагедію власну кінчай,-

Вже на світанні.

 

Інші співці і музики ідуть,

Іншим столи застилають.

Чуєш, як весело бубни гудуть,

Крики лунають!

 

Кобзо, вмремо! І в могилу одну

Ляжемо разом навіки.

Вільно припинимо пісню сумну,

Лірники - вбогі каліки.

 

Той, хто за горами з крилами гнив,

Гриз їх і гриз без надії,

Волею марив і волею жив,-

Кобзо, і нас зрозуміє!

 

[1909]

 

1910

 

 

«Зустрінемось, хвилину поговорим…»

 

 

Зустрінемось, хвилину поговорим,

І знов в розлуці дні-літа,

І знов уста закуті горем,

В могилі мрія золота.

 

Як в'язні ми. Захочуть дати

Нам зустріч в рік єдиний раз,

І ми побачимось крізь грати...

І вартові пильнують нас.

 

26.01.1910

 

«Не жаль, що знову чорний піт…»

 

 

Не жаль, що знову чорний піт,

Що все заснуло ще міцніш,

Що скрізь пливуть густі тумани,

Морозить кров, ворушать рани.

 

Не шкода тих, що спать лягли,

Ще не розцвівши, одцвіли,

А шкода тих, що у могилах

Ще тліють з стрілами у крилах.

 

19.02.1910

 

«Циганку я спіткав…»

 

 

Циганку я спіткав,

Вона розкрила карти.

Про тебе я спитав,

Вона сказала: «Жарти!»

 

Веселий, сміючись,

Прогнав я геть воріжку...

Воріженько! Вернись!

Верни мою усмішку!

 

14.02.1910

 

«І ви нарешті вилізли з печер…»

 

 

І ви нарешті вилізли з печер,

І вгледіли ясні простори,

Степи, поля, моря і гори.

І всю красу людських химер...

 

І руку людям простягли,

І щось до їх заговорили,

І тисячі могил розрили,

Де і кістки дідів згнили...

 

Не зрозуміли люде вас,

Чого ви плакати хотіли,

А ви й себе не розуміли,

Бо ви мовчали довгий час.

 

Вперед вас звали... ви не йшли,

Плювали в вас... ви витирались.

То мов з печерами прощались,

То знову вас вони тягли.

 

І так ішло, і так плилось,

Аж доки бурі не злетіли,

Усе розкидали, розбили

І перетворили вас у щось.

 

[16.07.1910]

 

«Вчора ти спитала в мене…»

 

 

Вчора ти спитала в мене

Про любов мою.

Хай весна тобі розкаже,

Як тебе люблю.

 

Все узнаєш, що захочеш,

Тільки по весні,

Бо безсилі розказати

Всі пісні мої.

 

[1910]

 

«Стою над кручею, жахаюсь і сміюсь…»

 

 

Стою над кручею, жахаюсь і сміюсь,

Кричу, кляну, ридаю і молюсь.

Спокійна тиша навкруги...

О, де ви, друзі-вороги?

 

Нема, нема... Потік порожніх слів

Шумів, шумів і одшумів...

Недарма віри я не йняв

І вдалині один стояв.

 

Ридання чуть - чиї? О, пізнаю

Голубку, ластівку мою.

О, то вона у сірій млі

Горить, ридає на землі.

 

1.07.1910

 

«Чорні голови дельфінів…»

 

 

Чорні голови дельфінів

Виринають з хвиль морських,

Поведуть вони очима,-

І не видно знову їх.

 

Так, здається, темні сили

Часом виглянуть з підків

І, упевнившись в стражданнях,

Знов ідуть в обійми снів.

 

11.08.1910

 

«В сяйві ночі ллються хвилі…»

 

 

В сяйві ночі ллються хвилі

І землі про щось шумлять.

У саду, повиті млою,

Кипариси тихо сплять.

 

А у море кинув з неба

Місяць стрічку золоту,

Та ніяк з цієї стрічки

Я вже пісні не сплету.

 

9-10.08.1910

 

«В дитинстві тебе загубив я…»

 

 

В дитинстві тебе загубив я

І роки даремно шукав,

Та образ твій в серці моєму,

В думках моїх завжди витав.

 

Тепер ми стріваємось часто,

Ти навіть у мене жила.

Та образ твій так же далеко,

Як ти колись, пташко, була.

 

27.10.1910

 

«Поле застигло у фарбах осінніх…»

 

 

Поле застигло у фарбах осінніх,

Пливуть і зникають простори,

Островом де-не-де гай зеленіє,

Далі тумани та гори...

Коні пасуться, тягнуться валки,

Озимина, мов розкинутий килим...

Чорні, як вугіль, круки по дорозі...

Хтось у кожусі стоїть чи ступає...

Там же, у місті, як в полі проклятім,

Коримся ми і конаєм у муках,-

Мало для себе, все більше для поля,

Для тихого поля, що в далях зникає.

 

2.09.1910

 

«Всміхнешся ти - і лине