Читати книжки он-лайн » Фантастика 🚀🪐👽 » Бот. Ґуаякільський парадокс

Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

180
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 28
Перейти на сторінку:
вона не була присутньою під час розстрілу останніх ботів, які розгулювали Атакамою. Жінка зморщила лоба, згадуючи. Перед бомбардуванням український програміст і той ґевал із Південно-Африканської Республіки вирушили в пустелю. Вони везли втікачам «троянського коня» – малюка зі вшитою в мізки підпрограмою для стимуляції центру задоволення в лімбічній системі (один раз запустивши програму, бот уже не міг припинити стимуляцію та продовжував очманіло вдовольняти самого себе до повного виснаження). Вони вірили, що «троянський кінь» передасть підпрограму іншим малюкам. Написаний українцем код не просто вгамовував ботів. Програма розривала зв’язок з психоістотою, виривала їхні голови з лап тієї жахливої форми надсвідомості, що з них же – з їхніх висушених електрошоком мізків – вилізла.

Ідея спрацювала. Тимуру та Хедхантеру вдалося нейтралізувати психоістоту, а потім по одному розстріляти ботів. Принаймні так вони їй сказали.

Справді?

«Навіщо їм брехати? Навіть якщо хтось із піддослідних малюків вижив, це не пояснює, яким чином психоістота пролізла в голови еквадорців, – міркувала психіатр. – Але чому саме зараз? Чому 2015-го, а не п’ять із половиною років тому? І чому воно кличе Тимура?»

Програміст спілкувався з психоістотою, спокусив її фракталами, а потім обманув, знешкодивши ботів.

«Що з того? Це нічого не пояснює. Воно повернулося, щоби просто поговорити?.. Щоби помститися?..»

Від спогадів у Лаури розболілася голова. Вона неусвідомлено терла пальцями скроні та надбрів’я.

«Гаразд, мої мордування нічого не змінюють, – підсумувала жінка. – Треба думати, як діяти далі».

Варіантів було лише два. Перший: вона може вдати, що розмови з Тоні не було. Лаура сумнівалася, що зможе забути бесіду (глибоко в душі психіатр знала, що пам’ятатиме діалог до смерті), проте можна видалити акаунт у Skype, змінити адресу електронної скриньки та кілька місяців не дивитися телевізор, сподіваючись, що еквадорська проблема владнається сама собою. Це, певна річ, не означає, що проблема зникне, втім, можна принаймні спробувати. Це який-не-який, але все ж план.

А другий…

Ти справді вважаєш, що в тебе є варіанти? Гадаєш, удасться знову «врятувати світ», як це випадково трапилося в Атакамі 2009-го? Ти справді так вважаєш, Лауро?

Лаура замотала головою, женучи геть набридливий голос. Варіанти завжди є. Вона не уявляла, чим допомогти Антоніо Арреолі та ґуаякільській поліції, однак залишити все напризволяще не могла. Лаура зиркнула на мобільний телефон. Не на час, а на дату. 12 січня. Як давно все почалося? Антоніо казав про 8 чи 9 січня. Отже, щонайбільше п’ять днів тому. Психіатр не сумнівалася, що на цей момент ніхто – ні в Еквадорі, ні за межами країни – не усвідомлює, із чим насправді стикнулися жителі Ґуаякіля. І, напевно, загине не одна сотня, а може, й тисяча невинних людей, доки хтось усвідомить.

Голову Лаури розпирало від запитань без відповідей…

(…яким чином психоістота змогла пролізти в мізки людей без наноагентів?)

(…а якщо наноагенти все ж були, то звідки вони взялися?)

(…і як опинилися в головах еквадорців?)

(…і чому саме Ґуаякіль? чому, скажімо, не Антофагаста[25]?)

(…і що воно робитиме, якщо добереться до Тимура?)

…водночас вона розуміла, що в цю мить у всьому світі оцінити реальні масштаби загрози здатні лише кілька людей, які мали стосунок до проекту «NGF».

Щойно подумавши про це, Лаура з моторошним поколюванням у грудях збагнула, що таких людей лише троє – вона та двоє чоловіків, які 31 серпня 2009-го наважилися вирушити у пустелю, щоб знищити ботів-утікачів: українець Тимур Коршак і південноафриканець Ріно Хедхантер. Лаура заледеніла: крім неї, у всьому Всесвіті лише двоє людей! Двоє чоловіків, які зрозуміють її – які можуть її зрозуміти, – коли вона зателефонує та розповість про те, що відбувається в еквадорському Ґуаякілі.

Зателефонує та розповість.

Щось тихо дзенькнуло в голові. Лаура відчула, що знайшла правильну відповідь. Так, треба дізнатися, чому після стількох років сплячки психоістота прокинулася, з’ясувати, як вона прорвалася в наш світ, і розтовкмачити Антоніо Арреолі, із чим треба боротися. Та все це потім, пізніше, а перед тим… «Потрібно зв’язатися з ними, – Лаура не усвідомлювала, що ворушить губами, беззвучно матеріалізуючи думки. – Потрібно знайти Ріно та Тимура і все їм розказати. Разом – усі разом – ми мусимо щось вигадати».

ХII

Понеділок, 12 січня, 15:43 (UTC +1).

Психіатрична клініка Святої Анни.

Париж, Франція



Лаура ввімкнула ноутбук і почала міркувати про те, як розшукати Тимура та Ріно. З українцем проблем не мало би виникнути. 3 вересня 2009-го, прощаючись в аеропорту ім. Шарля де Голля в Парижі, вони обмінялися номерами телефонів. Два рази – 2009-го та 2010-го – Коршак навіть телефонував і вітав її з Різдвом. Щоправда, після того вони більше не контактували, і за цей час Тимур міг змінити номер, але все ж це краще, ніж нічого.

Значно важче буде знайти Хедхантера. Вони розсталися в аеропорту Сантьяго, і тоді ні Лаура, ні Тимур чомусь не подумали обмінятися контактами на випадок… «На випадок чого?» – раптом спало на гадку Лаурі. Їм не терпілося звалити з Чилі та забути про все, що сталося в Атакамі. У глибині душі кожен із них сподівався, що більше не побачить іншого. Ніхто не хотів думати про «випадок», через який їм доведеться знову збиратися. І тепер Лаура Дюпре не уявляла, де шукати Ріно Хедхантера. Що там казати: їй невідоме навіть справжнє ім’я ґевала, адже Хедхантер – Мисливець-за-Головами – це просто прізвисько.

Швидко все зваживши, Лаура вирішила почати з важчого та спершу спробувати знайти Ріно Хедхантера. Не хотілося відразу розчаруватися, зателефонувавши Тимуру та почувши у трубці щось на кшталт «номера не існує» чи «абонент не обслуговується». Крім того, вона не уявляла, як скаже Тимуру: «Привіт! Як справи? А знаєш, тут кількасот психів у Еквадорі небавом оголосять винагороду за твою голову». Лаура точно пам’ятала, що Хедхантер і його невелика армія прибули з Південно-Африканської Республіки. Найманці належали до якоїсь приватної охоронної компанії, назви якої вона, на жаль, не знала. Ймовірно, Хедхантер був власником компанії. Тож Лаура вирішила послідовно телефонувати до всіх південноафриканських охоронних організацій, контакти яких знайде в Інтернеті, і таким чином спробувати що-небудь дізнатися про теперішнє місцеперебування чоловіка на ім’я Ріно Хедхантер. Нічого кращого вигадати їй не вдавалося.

Через Google француженка натрапила на онлайн-каталог «Yellow Pages of Africa», www.yellowpagesofafrica.com, із даними про легально зареєстровані африканські компанії та зі зручною системою пошуку. У спадному списку Activity[26] вибрала розділ GUARDING & SECURITY[27], а в переліку Country[28] – країну South African Republic[29]. У відповідь на запит система видала список із майже сорока приватних охоронних організацій, розкиданих по всій території ПАР. Біля кожної компанії висвічувався номер телефону, зрідка під назвою стояла поштова адреса й e-mail.

Лаура пробігла очима результат пошуку. Не знайшовши жодної назви на зразок «RH Security Services» чи «Rhino Headhunter & K°», зрозуміла, що цього місяця їй доведеться заплатити за телефон, напевно, вп’ятеро більше ніж зазвичай. Зрештою взяла мобілку, довго крутила її в руках, обдумуючи план розмови, після чого, ледь насупившись, набрала перший номер зі списку.

– Вітаю, мене звати Лаура Дюпре, і я сподіваюся, що

1 ... 17 18 19 ... 28
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бот. Ґуаякільський парадокс"