Читати книгу - "Голодна воля, Мирний"

Ориш­ка, да­ючи ве­че­рю Ва­си­леві і Мотрі, зітхнув­ши про­мо­ви­ла:

- Не йде ж Хом­ка ве­че­ря­ти. І на­що йо­го, бідно­го, взя­ли?

- Куди? - спи­та­ла Мот­ря.

- Та в го­род же,

Мотря болісне гля­ну­ла на Ва­си­ля, той тілько важ­ко зітхнув.

Настала ніч і всіх об­ня­ла своїм мо­ро­ком, своїм по­коєм. Горішок на­че ви­мер, і со­ба­ка нігде не гав­ка­ла, не тілько чо­ловічо­го го­ло­су не чут­но. Світло тілько й бли­щить ще у Лей­би в шин­ку. Не­да­ле­ко до півночі з йо­го вий­шло два чо­ловіки і то спо­ти­ка­ючись, то хи­ля­ючись один на од­но­го, во­ни прос­ту­ва­ли на го­ру. То був ко­валь Де­нис та во­ло­вик Федір.

- Стій! - гук­нув ко­валь, хит­нув­шись на­зад так, що тро­хи го­ло­вою землі не дос­тав.

- А що ще бу­де? - мо­та­ючи го­ло­вою, спи­тав во­ло­вик.

- Глянь на не­бо. - А що там, на тім небі?

- Зір стільки, що й з-під мо­го міха не вилітає стільки іскор. Та тан­цю­ють як! Іч…

Воловик щось мурк­нув про се­бе, хит­нув­шись на всі бо­ки.

- От, ще зорі ста­неш лічи­ти. Ходімо.

- Та ні, пос­той, - ска­зав ко­валь.- Адже там бог?

- А почім я знаю? Хіба я з ним горілку пив?

- Гм… Там же? - од­но до­пи­ту­вав­ся ко­валь: - І звідтіля він усе ба­чить… Усе чує. І со­ба­ка здох, і сла­ва бо­гу, що здох. Так і тре­ба. Ко­ли ти со­ба­ка - то й зди­хай. А за що, ска­жи ж ти мені, не по ко­неві б'ють, а по ог­лоб­лях?

- Ат, ка­жи!

- Та ні, ти стій і ска­жи мені. За що по ог­лоб­лях б'ють, а не по ко­неві?

- Де той у гас­пи­да кінь узяв­ся? І які ог­лоблі стир­чать пе­ред твоїми очи­ма?

- Кінь?… Ог­лоблі? - узяв­шись у бо­ки, ка­же ко­валь.-А Хом­ка хто, по-твоєму, кінь чи хто? Во­ло­вик мов­чав.

- Мовчиш? Ото ж то й то! А він з не­ба все ба­чить.- Один же со­ба­ка здох, а на­що ж ще цу­це­ня­та зос­та­лись?

- Моя ха­та скраю, - од­ка­зав во­ло­вик.- Од­но я тілько знаю: ду­рять во­ни нас - от шо!

- Матері твоїй ду­ля! - уда­рив­ши по за­ший­кові во­ло­ви­ка, ска­зав ко­валь і, не здійма­ючи ру­ки, по­волік йо­го за со­бою на го­ру.

V

Бучні та пишні бу­ли по Гамзі по­хо­ро­ни. Не в своїй церкві наміри­лись пра­ви­ти їх, а в го­роді, в со­борі. Тру­ну, ви­би­ту чор­ним ок­са­ми­том, нес­ли па­ни на своїх пле­чах з са­мо­го Горішку аж до со­бо­ру. Наз­би­ра­ло­ся їх - як роз­тяг­ли­ся в це­ре­монію, то го­ло­ва тор­ка­ла­ся го­ро­дянських гір, а хвіст хо­вав­ся ще в дво­рищі. По­за­ду їх два си­тих же­ребці, ук­риті чор­ним сук­ном, вез­ли криш­ку від тру­ни на ве­ли­ких дро­гах.

Неабиякі, не прості то бу­ли по­хо­ро­ни, то дво­рянст­во хо­ва­ло сво­го пред­во­ди­те­ля, то панст­во співа­ло одход­ну своїм роз­ко­шам.

- Бідний, не ви­дер­жав, - чув­ся гомін між па­на­ми.

- Де йо­го ви­дер­жать? Кож­ний з нас за се­бе ду­мав, ко­жен за се­бе болів, му­чив­ся, - а він за всіх. Ба­га­то у ста­ро­му серці наб­ра­ло­ся го­ря, а тут ще - на тобі!

- А я ка­зав, я ка­зав, - ще­бе­тав пу­за­тий круг­лий па­нок, - що те бу­де. Він сам мені хва­лив­ся, сам, - тілько, ка­же, бо­юся ви­мо­ви­ти, про­щай­тесь, ка­же, тоді зо мною, - і па­нок пе­рех­рес­тив­ся.

- Царство йо­му не­бес­не! Доб­рий він був до на­шо­го бра­та. Та­ко­го дру­го­го не бу­де, не діста­ти нам та­ко­го ніко­ли.

- Звісно, ніко­ли! Звісно, ніко­ли! - сум­но ви­мо­ви­ло зра­зу скілько го­лосів.

- А шко­да. Ох, яка шко­да! У та­кий час, ко­ли такі лю­ди потрібні - а тут, як ко­сою ско­си­ло.

- Пропали ми те­пер! - гук­нув ох­рип­лий го­лос.

- Зовсім про­па­ли. Він би ще здер­жу­вав ту роз­би­шацьку во­лю. Він би здер­жав її, він би оберіг нас. А без йо­го - ди­вись - в од­ну тем­ну ніч по­ля­же­мо ми всі під но­жа­ми лю­то­го звіра.

Усіх мо­ро­зом под­ра­ло по шкурі від тієї речі і всі, гли­бо­ко зітхнув­ши, за­мо­ли­лись: "Одвер­ни і спа­си нас, свя­тий вла­ди­ко!"

Зостановились са­ме чи­та­ти єван­гелію. Кру­гом стих­ло, сум­но се­ред німих гір роз­дав­ся го­лос ста­ро­го ро­то­по­па. Аж ось півчі зно­ву заспіва­ли, зно­ву за­ко­ли­ха­ли­ся по­пи, ру­ши­ли.

- Хто знає, обід бу­де? Щось ніхто і сло­вом не обізвав­ся.

- Аякже! По­ви­нен бу­ти. Хто ж кли­че на обід?

- Се при ста­ро­му бу­ло. До то­го - як до се­бе, йдеш бу­ло, а за мо­ло­до­го - хто йо­го знає, яка у йо­го по­ве­денція.

- Та так-так. Мо­ло­дий не. то, що ста­рий.

- Куди йо­му!

- А ви чу­ли, яку він шту­ку одірвав.

- Яку?

- І дво­ро­вим зем­лю обіцяв, та ще й дур­но: за ва­шу, ка­же, служ­бу.

- О-н як? - провів зди­во­ва­ний го­лос.

- А як за­бун­ту­ва­ли, мос­калів клик­ну­ли. Усі жда­ли: от пор­ки за­да­дуть! Та й слід би бу­ло: дру­гим на­ука. Так і пальцем не звелів зай­ня­ти.

- Так, так. Це по-сто­лич­но­му. Там у сто­лиці ду­ма­ють, му­жик та­кий чо­ловік, як і всі. Не жи­ли ніко­ли в селі, не ба­чи­ли, що то за код­ло той му­жик, та й кри­чать: бра­ти-бра­ти!

- А от як ці бра­ти прис­туп­лять з гост­рим но­жем до гор­ла, то тоді й пізна­ють, що во­но за бра­ти.

- Чого доб­ро­го? Ко­ли мій Яш­ка… Ви йо­го знаєте, знаєте і ме­не. Сло­ва не смів ска­за­ти при мені. Прий­ми, по­дай і все мовч­ки. Третього дня чую гомін у гор­ничній. Прис­лу­ха­юсь, Яш­ка роз­ка­зує, що ко­ли б скоріше ці два го­ди, піду, ка­же в гу­бернію най­му­ся, у гос­ти­ни­цю. Там, ка­же, служ­ба. По­варська стра­ва… Чуєте, йо­му моя стра­ва у ніс ко­ле? Так я йо­го за чу­ба та чу­бу­ком по спині, і на­да­вав йо­му по­варської стра­ви.

- Вовка як не го­дуй, а все в ліс ди­виться!

Всі зно­ву зітхну­ли.

Багато бу­ло за той день го­мо­ну, жа­лощів, бідкан­ня, пе­ре­судів уся­ких. Кож­но­го з своїх пе­ре­би­ра­ли та пе­ре­ти­ра­ли па­ни на зу­бах і вся­кий раз вер­та­ли­ся во­ни до тієї прок­ля­тої волі, кот­ра гост­рим но­жем ста­ла впо­пе­рек їх гор­ла. Бу­ли, бу­ли ча­си, а та­ких ще ні бу­ло!

Та ще більше за­го­моніли во­ни, ко­ли, скінчив­ши по­хо­ро­ни, мо­ло­дий Гам­зен­ко сів на ко­ня і гай­да в Горішок, ніко­му сло­ва не ска­зав­ши.

- Чи їхать то на обід, чи ні? - Ко­жен кож­но­го пи­тав­ся, ко­жен, не зна­ючи пев­но, тілько здви­гу­вав пле­чи­ма.

Побачивши Йоси­пен­ка, знай­оміші ки­ну­лись до йо­го.

- Бу­де обід? Го­то­ви­ли­ся?

Йосипенко тілько мах­нув ру­кою.

- Не такі те­пер по­ряд­ки пішли, - нес­ко­ро ска­зав він.

Як грім уда­рив се­ред яс­ної по­го­ди - ті сло­ва Йо­си­пен­кові! Дех­то зо зла плю­нув, дех­то ви­ла­яв­ся.

- Хіба я то­го за тим пад­лом плен­тав­ся пішки з Горішка аж у го­род, щоб цілий день го­лод­но­му бу­ти!

Голодні та люті па­ни розб­ре­ли­ся. Хто по знай­омих, хто прос­то до­до­му.

Між кріпа­ка­ми