Читати книгу - "Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш"

виконував усі 18 етапів роботи один за одним, виготовляв залежно від особистої вправності від однієї до двадцяти булавок щоденно. Десять робітників мануфактури, кожен з яких виконував одну або дві операції, виготовляли за день до 48 тисяч булавок, тобто 4800 на одного робітника, що означало збільшення продуктивності у 240–4800 разів.

З цього цитованого у кожному підручнику з економіки прикладу, який пояснює принцип дії та величезне збільшення продуктивності за рахунок поділу праці, починається «Добробут націй» Адама Сміта. Приклад з булавками такий простий і красномовний, що вже довгий час спеціальна історіографія займається лише тим, щоб збагнути, як Адам Сміт на нього натрапив. Він сам стверджував, що нічого не вишукував, а лише підібрав те, що «дуже часто помічав». Сліди вели до Франції. Але вони не закінчувалися там, де, як довго вважалося, було джерело «плагіату» Сміта, а саме у статті «Epingles» у п’ятому томі «Енциклопедії» Дідро. Там наводяться і ретельно описуються 18 трудових операцій, а що ж до самих булавок, то з витонченим французьким мистецтвом визначення говориться, що їх виготовлення «de tous les ouvrages méchaniques le plus mince, le plus commun, le moins prétieux, et cependant un de ceux qui demandent peut-ètre le plus de combinaisons»[160]. (Слід також зауважити, що два останніх етапи роботи стосувалися не виготовлення булавок, а їхнього пакування, тобто формування їх як предмета на ринку, як товару.)

Дослідження також довело, що, крім статті з «Енциклопедії», Адам Сміт також користувався іншими французькими трактатами, присвяченими виробництву булавок. Адже слід зауважити, що досить часто «французькі тексти повторювали один одного»[161]. Стаття в «Енциклопедії», що з’явилася у 1755 р., була переробкою двох неопублікованих текстів. Їхній автор Жан-Родольф Перроне 14 чи 15 років до того проводив спостереження на мануфактурі з виготовлення булавок у містечку Егль у Нормандії[162]. Те, як ці тексти знайшли свій шлях до «Енциклопедії», а після цього – до виданого Паризькою Академією наук «Description des Arts et Métiers» (1761)[163], само по собі є цікавим випадком поділу праці[164].

У зв’язку з усім цим постає питання, що в літературі навколо Адама Сміта і прикладу з булавками, як не дивно, ніколи не ставилося: що означає для історії класичної політичної економії той факт, що її засновник найважливіший свій приклад вочевидь запозичив з іншої країни? Причому з тієї, економічна реальність якої найменше відповідала його ліберальному ідеалові? Що робило державну мануфактуру в Нормандії, на яку спирається приклад з виробництвом булавок, кращою моделлю, ніж, скажімо, майстерні на батьківщині Адама Сміта, у Шотландії, на яких виробляли цвяхи?

Мануфактура в Еглі була влучно описана як «не стільки капіталістичне підприємство, скільки лабораторія, в якій можна було науково досліджувати й випробовувати виробничі техніки, оскільки не було ніякого тиску з боку феодала або ремісничого цеху». Як експериментальне підприємство під наглядом Академії наук, воно мало за свою мету не комерційний прибуток, а наукове дослідження безпечних методів виробництва. Булавки відігравали роль «лабораторних пацюків»[165].

Але чому булавки, а не важливіші з економічного погляду продукти поділу праці? Хіба не було б реалістичнішим і, відповідно, ближчим до економічної реальності вивчати процес випереджаючої тейлоризації старих ремісничих методів на прикладі організації першого масового виробництва початку Нового часу, тобто на мануфактурному виробництві вогнепальної зброї, уніформи, продовольчого пайку для регулярної армії абсолютистської держави? Такий реалізм не цікавив інтелектуалів з Академії наук, як, утім, і Адама Сміта. Їм значно більше йшлося про редукцію, тобто загострення питання через якомога більше спрощення й концентрацію на якомога меншій кількості складових процесу виробництва: а тому краще навіть говорити не про поділ, а про розклад чи розбір праці.

Булавки – і загалом голки – як найпростіший і найдрібніший виріб, який можна собі уявити, від біблійних часів посідали чільне місце в метафориці й риториці як символ дуже маленького у протиставленні дуже великому. Верблюд і вушко голки; голка у стогу сіна; схоластичне питання: скільки янголів можуть танцювати на кінчику голки; збільшений Гуком за допомогою мікроскопа кінчик голки, а також замислений Леонардо да Вінчі проект машини, яка може виробляти 40 тисяч голок на годину, – усі ці приклади вказують на характерну для всіх часів зачарованість цим крихітним предметом[166].

Функція булавки, за характеристикою Дюамеля дю Монсо в «Описі» Академії наук, полягає в тому, щоб «можна було проколювати полотно та подібні вироби, не пошкоджуючи їх, і, витягнувши голку й прихопивши виріб, знову його проколювати»[167]. У кравецькій майстерні булавка слугує для того, аби розрізані частини тканини тимчасово поєднати у форму майбутнього предмета одягу, перш ніж закріпити їх за допомогою швацької голки й нитки. Тож хіба у столітті, що вбачало прогрес у розкладі дійсності на якомога менші елементи та їхньому збиранні заново за принципами розуму й корисності, не мала булавка здаватися не тільки корисним мікроінструментом, а й утіленням цієї філософії? А у наступному столітті чи не була вона, неназвана і невидима, присутня в улюбленому Марксовому прикладі товару? Адже хіба не булавка і голка перетворюють сукно на сюртук?[168]

Приклад булавки в Адама Сміта, інспірований масовою репродукцією комах, позначив точку, в якій іскра перекинулася від біології на політичну економію. Відтепер масове виробництво товарів людиною здавалося не тільки можливим, а й природним, про що досі жоден ремісник не наважувався навіть мріяти. Ми вже бачили, що це перекидання іскри висвітлило не звичайну мануфактуру, а таку собі лабораторію раціоналізації праці. Далі ми побачимо, який вплив на індустріальне виробництво справила лабораторія іншого типу. Про перекидання іскри можна тут говорити вже не метафорично, а цілком буквально, оскільки йдеться про лабораторію, фізичний і духовний центр якої утворював такий елемент, як вогонь, – лабораторію алхімії.

Праця вогню: від алхімії до промисловості

Мета алхімії XVIII–ХІХ ст. – перетворити менш цінні метали на золото і здобути багатство – не надто відповідала духові Просвітництва та позитивізму, а радше відбивала сутності самої алхімії. Вона прагнула, як ми тепер знаємо завдяки Мірчі Еліаде, перенести християнське вчення про зцілення на матерію. Гріхопадіння та вигнання з раю мислилося, відповідно, не тільки як призначена людині доля, а й як матерія, з якої складалася грішна природа. Людина і матерія були засуджені на вигнання, але водночас на випробування і, врешті, повернення до Бога. Стара алхімія бачила в блиску золота найбільше можливе наближення земного до сонячного, небесного, божественного. Філософський камінь, Ісус Христос і золото втілювали кожен по-своєму прагнення до випробування після гріхопадіння. Випробування полягало в тому, щоб розірвати зв’язок між нижчим-нечистим-злим землі, в якому перебувала