Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

якось мені тривожно, хочеться безбач тікати звідси. Та це було б нераціонально. Безперечно, перед нами скарбниця. Як могло статися, що на неї досі ніхто не наклав лапи?

— Еде, вщипни мене.

— Навіщо?

— Аби я знала, що це мені не сниться.

— Тоді нам сниться той самий сон.

— А ти не хотів сюди йти.

— Я й дотепер упевнений, що нам треба тікати звідси якнайшвидше.

— Луїсе, що ти робиш?

Він навіть уваги не звертає на те, що тут купою лежать грудки золота, жбани камінців і прикраси. Він утупився в якісь примітивні картинки над дверима, дивак.

— Тут є низка малюнків, наче давні комікси, бачите? Загальний зміст приблизно такий: «Хто візьме собі щось із того, що належить Тому, Хто в Темряві, той прирече себе на вічне прокляття».

— То й що? Наскільки я знаю, скарбниці завжди охороняли від грабіжників силою гіпотетичного прокляття. Забобони.

— А хіба не дивно, що все це досі лежить тут? Що ніхто за стільки років не взяв звідси нічого?

— Я щойно думала про це. Дивно, звичайно, маєш рацію. То й що? Може, сюди ніхто не може потрапити? Може, то місцевий поганий тон — грабувати Прадавніх. Та ми ж і не візьмемо багато! Ну, скільки ми можемо занести? Я, наприклад, візьму кілька прикрас і камінців жменьку, та й по всьому. Це якби в нас був якийсь транспорт, а так — продиратися крізь джунглі з вантажем — неминуча смерть і без усякого прокляття.

— Я згоден, але щось мене турбує.

— А в чому полягатиме прокляття, не знаєш?

— Тут цілий перелік, та я не розумію, малюнки дуже давні, погано збереглися. Малювали, вочевидь, для тих, хто не вміє читати. Інки не знали письма. Тут є ще якісь знаки, та я не уявляю, що воно таке. Не знаю, як ви, а я не візьму нічого з цієї клятої скарбниці, хай воно тут на порох перетвориться. І без прокляття проблем вистачає.

Може, й так. Власне, мені вже теж нічого не хочеться. Є ж у мене браслет і ніж, можна пошукати щось і за межами скарбниці, не хочу я цих камінців. Хтозна, адже прокляття фараонів викосило археологів до ноги. І хоч потім учені розводилися про грибок, погане повітря і таке інше, факт лишився фактом: усі вони померли не своєю смертю і в порівняно короткий проміжок часу. Хай йому грець, зачіпати давню магію — все одно що кобру смикати за хвіст.

— Може, ми колись пошкодуємо про своє рішення.

— Тоді й повернемось, — я рішуче рушаю до дверей. — Усі впевнені в тому, що ніхто нічого не взяв? То я пропоную поритися по кутках за межами скарбниці, я тут дещо примітила. Воно вже не належить цьому жадібному божку, воно належить тим, що померли, бо вони за нього вже заплатили гарну ціну.

— Це демагогія.

— Луїсе, юридично я маю рацію. Гадаю, і Прадавні погодяться зі мною. Я фактично нічого не порушую, тому пошию їх у дурні. Гайда звідси, нам іще треба влаштуватися на ночівлю. А сходів тут до чорта, і всі вони ведуть нагору.

Ми рушаємо назад, принагідно підбираючи матеріальні цінності. Я маю сережки, пару браслетів і пару десятків таких камінців, що аж за серце хапають. І дзеркало — така собі полірована срібна пластина в золотій рамці, прикрашена смарагдами, його знайшов Луїс і дав мені, чим страшенно мене потішив. Я запихаю все те в наплічник і з почуттям чесно виконаного обов'язку йду до виходу. Ед і Луїс поспішають за мною. Ми добре зробили, що вийшли нагору, бо сонце вже наміряється стрибнути за обрій, а сутінків тут не буває.

— Ходімо, заночуємо в цьому будинку, він майже цілий. — Луїс уже набачив гарну місцину. — Ніхто не боїться привидів?

Стіни вціліли, майже весь дах теж на місці і не схоже, щоб найближчим часом він збирався впасти. Уламки якихось меблів чи ще чогось — тепер уже не зрозуміти. Якісь черепки: Луїс підбирає один і розглядає візерунок. Посеред кімнати стоїть плаский широкий камінь із майстерно виготовленим підголівником. Камінь теплий — його розташовано так, що цілий день з отворів попід стелею на нього падає сонячне проміння.

— Нам навіть буде зручно. — Ед іронічно всміхається. — Глядіть, яке ліжко, на всіх вистачить.

— Еде, не говори гидоти.

— А про що ти подумала? — Ед сміється. — Не сердься, Торі, я нічого поганого не мав на увазі.

— Залежить, що мати за погане. — Луїс замислено озирається. — У моєму розумінні секс — це чудово.

— Ніхто не говорить про секс.

— Дурня, аміґо. Ти саме це мав на увазі. І Торі саме про це подумала. Що тут поганого, скажи? Це життя. Але Торі може бути спокійна. Я ніколи не беру жінку силоміць. Найкраще виходить, тільки коли бажання є взаємним.

— Маєш рацію, старий. Що скажеш, Торі?

— Що вам обом доведеться довго чекати. Здрочите в кулачок — і матимете спокій. Я піду, трохи помиюся, бачила поруч щось схоже на колодязь.

— Будь обережна. — Луїс відривається від споглядання черепка. — Тут можуть бути хижаки.

Начхати на хижаків. Але думка про те, що я маю лишитися на ніч поруч із цими двома, мене дратує. Триматиму ніж напоготові. Чорт, яка вода холодна! Цей колодязь — просто глибока щілина в землі, наповнена водою й обкладена білими мармуровими плитами з якимись написами чи візерунками, не розбереш уже. Може, саме тут жерці топили нещасних дівчат, призначених на роль жертви їхньому божеству, але це мене зовсім не обходить. Ось вода, мило й шампунь. Це все, що мені зараз треба. Тільки вода холоднюча.

Виправши одяг, я розкладаю його на гарячому камінні. Треба й хлопців примусити помитися. Ось я скажу їм.

— …не уявляю. Чесно кажучи, я просто гублюся перед нею. — Ед чимось засмучений? Чи то мене обговорюють?

— Викинь це з голови. Така жінка не може належати нікому, я знаю. — Луїс досі перебирає черепки. — Вона не зла, просто страшенно самотня. Можливо, її виховували в притулку. Знаєш, коли в дитинстві зазнаєш лиха, в душі на все життя оселяється печаль. Хтозна, чого зазнала Торі, але вона не зла й не підла, це я тобі точно кажу. Просто те, що ми називаємо цивілізацією, для неї чомусь як червона ганчірка для бугая.

—І що нам із цим робити?

— Нічого. Сприймай як належне.

— Вона мене вдарила, пам'ятаєш?

— I добре зробила. Еде, ти ідеаліст, а Торі — жінка практична. Я ледь не помер з переляку тоді.

— Вона б не зробила тобі нічого, просто погрожувала.

— От тут