Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

З поліції дзвонили. Пропала Стефані Мейлер.

— Стефані? Ото дурепа була.

— Як це — «була»? — занепокоївся Стівен. — Ти щось знаєш про неї?

— Та ні, кажу так, бо не бачила її, відколи вона пішла звідси. Вона таки добряче дурепа була, ти маєш рацію.

Берґдорф підвівся з-за столу і замислено зупинився перед вікном.

— Стіві, котику мій, — солоденько промовила Аліса, — ти ж не кусатимеш собі лікті?

— Якби ти не змусила мене витурити її...

— Не починай, Стіві! Ти зробив те, що треба.

— Ти не розмовляла з нею, відколи вона пішла від нас?

— Може, раз, по телефону. Яка різниця?

— На бога, Алісо, ти ж допіру казала, ще не бачила її відтоді!

— А я її й не бачила. Тільки по телефону розмовляла. Один раз. Два тижні тому.

— Лиш не кажи, що ти телефонувала їй, щоб із неї покепкувати! Вона знає, чому її звільнили?

— Ні.

— Ти певна цього?

— Авжеж. Вона зателефонувала мені, щоб попросити одну пораду. Здається, вона була стурбована. Сказала: «Мені треба добитися прихильності від одного чоловіка». Я пояснила: «Чоловіки — нескладні істоти: ти смокчеш їхній член, підставляєш свій солодкий задок, а за те вони зроблять для тебе, що хочеш».

— А про що там ішлося? Може, треба було заявити в поліцію?

— Ніякої поліції. Сиди тихо і мовчи.

— Але ж...

— Не псуй мені настрою, Стіві! Ти знаєш, що буває, коли я гніваюся! У тебе є чиста сорочка? Бо ця геть зіжмакалася. Вберися, вийдемо поміж люди.

— Я сьогодні не можу, я...

— А я сказала тобі, що хочу вийти поміж люди!

Берґдорф похнюпився й вийшов із кабінету. Зателефонував дружині й сказав, що здає номер у друк, тож не потрапить сьогодні на вечерю. Поклавши слухавку, він затулив обличчя долонями. Як це сталося, що в п’ятдесят років він злигався з цією молоденькою жіночкою?

*

Ми з Анною були певні, що гроші, які знайшли в Стефані, причетні до цієї справи. Звідки взялися ці десять тисяч доларів готівкою, які знайшли у неї в хаті? Стефані заробляла тисячу п’ятсот доларів на місяць: заплативши за помешкання, пальне для автівки, страхування й покупки, вона небагато могла заощадити. Та й особисті заощадження зберігала б у банку.

Про походження тієї суми цілий день ми опитували батьків Стефані та її друзів, але безуспішно. Батьки казали, що в грошових питаннях вона завжди викручувалася сама. Задля навчання здобула стипендію, а потім жила на свою платню. Друзі повідомили, що наприкінці місяця їй частенько доводилося несолодко. Їм здавалося, що навряд чи могла вона щось відкласти.

Покидаючи Орфею, я проїхав головною вулицею й, замість того, щоб податися до шляху номер сімнадцять, що виходить на автостраду, майже не думаючи, звернув до кварталу Пенфілд і подався до Пенфілд-Крісчент. Проїхав попід сквером і зупинився біля колишнього будинку міського голови Ґордона, з якого все почалося двадцять років тому.

Трохи постояв там, а потім, уже прямуючи додому, зупинився біля домівки Дерека і Дарлі. Хтозна, чи то Дерека закортіло мені побачити, чи тому що не хотілося бути самому, а крім нього, я нікого тут не знав.

Була двадцята година, коли я зупинився коло їхнього будинку. Став перед дверима, не наважуючись подзвонити. Чутно було, як вони весело сміються й розмовляють у кухні за вечерею. Кожної неділі Дерек із родиною їли піцу.

Я тихенько підійшов до вікна і почав спостерігати за вечерею. Троє Дерекових дітей іще навчалися в ліцеї. Найстарший син цього року збирався вступати до університету. Раптом хтось із них помітив мене. Усі обернулися й витріщилися на мене.

Дерек вийшов із хати, дожовуючи шмат піци, з паперовою серветкою в руці.

— Джессе, — здивовано сказав він, — що ти тут робиш? Іди повечеряй з нами!

— Ні, дякую. Я не голодний. Послухай, в Орфеї кояться дивні речі.

— Джессе, — зітхнув Дерек, — тільки не кажи, що ти згаяв там усі вихідні!

Я коротко виклав йому, що там сталося.

— Немає сумніву, — підвів я риску, — що Стефані знайшла нові докази у справі про вбивство чотирьох людей 1994 року.

— Джессе, це тільки припущення.

— Та й зрештою, — вигукнув я, — є ота записка про «Темну ніч», яку знайшли в її автомобілі, й така сама записка в коробці, яку лишили замість украденої справи про вбивство чотирьох людей! Крім того, вона пов’язала це з найпершим фестивалем 1994 року, як ти пам’ятаєш! Хіба це не вагомий доказ?

— Ти бачиш зв’язок там, де тобі хочеться його бачити, Джессе! Ти розумієш, що це означає, — наново відкрити провадження в справі 1994 року? Це ж означає, що ми тоді помилилися!

— А може, й помилилися! Стефані казала, що ми проґавили найголовнішу подробицю, хоч вона була простісінько перед носом у нас.

— Але що ми могли проґавити, скажи? — вигукнув Дерек. — Де ми зробили помилку, Джессе? Хіба ти не пам’ятаєш, як ретельно ми працювали? Наша справа залізна! Гадаю, ці недобрі думки спливають тобі в голові, бо ти покидаєш поліцію! Не треба повертатися назад, ніколи не треба повертатися до того, що ти зробив. Нащо ти робиш нам таке? Навіщо хочеш знову відкрити цю справу?

— Тому що це потрібно!

— Ні, не потрібно, Джессе! Завтра твій останній день на службі в поліції. Ти що, хочеш опинитися в лайні, яке тебе не стосується?

— Я хочу відкласти мою відставку. Не хочу отак покинути службу. Не можу я жити з цим!

— А ось я можу!

Він хотів було піти до хати, показуючи, що не хоче продовжувати цієї небажаної розмови.

— Допоможи мені, Дереку! — вигукнув я. — Якщо я не надам завтра майорові вагомого доказу поміж зникненням Стефані Мейлер і справою 1994 року, то він змусить мене відмовитися від цього розслідування.

Дерек обернувся.

— Нащо ти робиш це, Джессе? — запитав він. — Нащо ворушиш усе це лайно?

— Попрацюймо удвох, Дереку.

— Я вже двадцять років не переймався слідчими справами, Джессе. Чому ти хочеш залучити мене?

— Тому що ти найліпший з-поміж усіх, кого я знаю. Ти завжди був ліпший, ніж я. Капітаном у нашому підрозділі мав бути ти, а не я.

— Не суди мене і не читай мені моралі про те, як я маю будувати кар’єру, Джессе! Ти