Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

1770 рік, у Дофіне і в Тірі. Розповідь закінчується 1766 року, коли Руссо, переслідуваний водночас Францією, Женевою і Берном, вирішує шукати притулку в Англії. Ці другі шість книжок розповідають про те, як Руссо зустрівся з Парижем, про зв’язок з Терезою Левассер, про початок літературного життя, про ніжне кохання до мадам д’Удето і про нещасливі наслідки цієї пристрасті.

Крім того, у цій другій частині є й інші прекрасні епізоди. Радісне почуття, якого зазнав Руссо під час своїх візитів до мадам д’Епіне в Ермітажі[53], де він насолоджувався красою природи, що вабила його і яку він любив, — цю зелену траву, дерева, квіти, чисті ставки; народження «Юлії» під впливом цього щасливого сп’яніння; кохання до цієї Сильфіди — плоду його уяви; прогулянки з мадам д’Удето; романтика перших зустрічей, побачення вночі у гаю — усе це відтворено Руссо прекрасно і зворушливо, як і пейзажі Шарметти.

Але поступово дух злостивості проникає у повість. Запах тління і свічок домішується до пахощів літа, Руссо ввижається, ніби якісь таємні сили переслідують його. Чи не було це манією переслідування? Або він скаржився безпричинно? Довгий час коментатори так і гадали, тому що противникам Руссо, теж письменникам, і до того ж видатним, наступні покоління вірили. Однак, коли читаєш книжку Анрі Гійємена[54] «Людина, дві тіні», не лишається сумніву у тому, що Руссо мав ворогів, які прагнули його погубити з різних причин, але переслідуючи одну мету.

Скромний, нещасливий, невідомий, своєрідний, він, маючи сорок років, був добре зустрінутий у товаристві. Світські дами пишалися тим, що відкрили новий талант. Потім до Руссо прийшов і успіх — те, що люди менш за все прощають. Грімм[55], Дідро, яких Руссо вважав своїми найвірнішими друзями, втомлювались, вислуховуючи похвалу на його адресу. Грімм був злий, Дідро таким не був, але не міг простити Руссо його християнства. Те, що часті відвідини енциклопедистів укріпили віру женевського громадянина, замість того, щоб її похитнути, було небезпечним для всього їхнього кола і заважало успішній пропаганді атеїзму. Але що означало для Руссо християнство, коли сам він сповідав то ту, то іншу релігію! Протестант, потім католик, потім знову протестант, він віддавав перевагу своїй власній вірі — вірі савойського вікарія[56], звільненій «від марнослів’я». Ця незалежність, гідна поваги, хоч і небезпечна, об’єднала проти нього і єзуїтів, і протестантів.

У Руссо лишались жінки, дуже впливові, які довгий час протегували йому в подяку за ту ніжність, з якою він завжди говорив про них. Руссо віджахнув і жінок. Вони просили його розігнати їхню нудьгу, добивались його товариства. Але Руссо волів краще віддаватися мріям під час самітних прогулянок[57], ніж служити прикрасою будуара знатної дами. Раптом Руссо відчув, що весь той маленький світ, який колись здавався йому прекрасним, наїжився проти нього. Йому довелося покинути Ермітаж. Це була справжня драма.

Для вразливого читача чарівність «Сповіді» розвіюється з останньою, дванадцятою книжкою, хоча Жан-Жак не втрачає ні його прихильності, ні його поваги. Ця праця закінчується так само, як і починалася, — звеличенням щирості. Є всі підстави думати, що Руссо, наскільки слабість людського розуму це дозволяє, сказав правду — свою правду.

Шатобріан

[58]

«Замогильні записки»

В історії французької літератури XIX століття Шатобріан постає перед нами як такий високий гірський масив, що його вкриті снігом верховини бачиш на горизонті в усіх кутках країни. Він був учасником подій найдраматичнішого періоду в історії Франції. Народившися на рубежі двох століть, за своїм походженням належав до старого режиму, а своїми помислами, відвагою і любов’ю до свободи був зв’язаний з революцією. Він служив Бонапарту і ворогував з Наполеоном[59]; сприяв реставрації Бурбонів і проклинав їхню невдячність; радів з падіння Карла X, але згодом старанно засвідчував його сім’ї свою вірність. Він жив досить довго, щоб 1848 року побачити падіння Липневої монархії, яку ненавидів, і сповістити про прихід нової революції, яка розбурхає всю Європу.

В літературі Шатобріан поновив стиль і манеру сентименталістів. Альбер Тібоде[60] визнавав у нашій художній літературі дві основні лінії: одну, що йде від лейтенанта, другу — від віконта, першу — від Стендаля, другу — від Шатобріана. Стендаль зближується з одного боку з прозою Вольтера, з другого — з Валері. Шатобріана теж певний час приваблював Вольтер, але його справжнім учителем був Боссюе, а справжніми учнями — Баррес[61] і Моріак, Флобер і Пруст.

Величезний вплив Шатобріана у трьох галузях — літературі, політиці і релігії — був відчутний протягом півстоліття, коли Франція часто змінювала спосіб правління і свої ідеали, що, безперечно, вносило деяку плутанину і у погляди самого Шатобріана. «У нього було, — говорить Сент-Бев, — багато збочень, непослідовності, малозрозумілих для прозаїчно мислячих, так би мовити, позитивних людей. Красномовне благочестя і заклик до християнства в атмосфері боротьби честолюбств, політичних чвар і розваг, нестримні мріяння, вічна меланхолія Рене, яка особливо поглибилась в обстановці святкових фейєрверків, ці вигуки на честь свободи, юності, майбутнього і поряд з цим захоплення рицарською пишнотою і стародавнім ритуалом королівських дворів — усього було досить, щоб збентежити чесні уми, які насилу намагалися знайти пояснення хоча б однієї з проблем, що хвилювали письменника…»

Сент-Бев зовсім не любив Шатобріана. Але Шатобріан сам усвідомлював те, про що не насмілився сказати Сент-Бев. Розумний актор у своїй власній драмі, він хотів, щоб усе його життя було довершеною епопеєю. Але, будучи людиною з усіма її слабкостями, Шатобріан не спромігся створити шедевр, якщо не рахувати окремих коротких сцен. Йому лишався єдиний шанс: написати «на основі» власного життя поему, якою саме життя ніколи не було.

Така «поема» існує — це «Замогильні записки».

Що надає «Замогильним запискам» надзвичайної чарівності? Захоплений ними читач не шукатиме в них характеристики суспільства, хоч вона і міститься там, яскрава і виразна. Шатобріан не був Сен-Сімоном XIX століття, та він і не бажав ним бути. У його книзі є цікаві для історика портрети (Мальзерба, Віллеля, Поліньяка[62], членів королівської сім’ї); однак він був недовго зв’язаний з великими подіями, найцікавіша частина його життя припала на часи немилості й опали. Шатобріан більше поет, ніж мемуарист.

Принадність книги не в звіренні почуттів і сповіді, що сприяли славі Руссо. Шатобріан поставив собі за правило: розповідаючи про своє життя, не згадувати про любовні історії… Принадність твору Шатобріана — у гармонії особистості «стилізованої людини», у свідомості якої відображаються події. Характер Шатобріана змальований у «Записках» дещо вільно: