Читати книгу - "Не повертай мене, Джулія Рейвен"

Глава 6

Ян

Я уважно тримаю на мушці Артема і спостерігаю за його єхидною посмішкою.

— Ти нікчемний злодій, який навіть не зміг зробити таке легке пограбування! — задоволено посміхається він, повільно ховаючи руки в кишенях штанів.

— Заткнися! — гнівно кричу йому у відповідь. Кидаю погляд на Мію, яка виконує роль живого щита та своїм тілом прикриває мене. Вона важко дихає, зрошуючи сльозами мої руки. 

— Думаєш, тобі це зійде з рук? — продовжував глумитися Артем.

Мов по команді, з тіні виходять його люди, прицілюючись у мене з усіх боків.

— Ще крок, і я виб'ю їй мізки!

Сильніше натискаю пістолетом у скроню Мії, від чого та починає жалібно скиглити.

— Будь ласка, — благально шепоче вона, — ти ж не такий... у тебе добре серце!

— Що? — її слова звучать набатом у голові, але я не розумію, де я знаходжуся. 

Туманна вирва затягує мене, і я судомно намагаюся врятуватися.

— Ян, ти ж не такий... я знаю...

— Та нічого ти блд не знаєш, — намагаюся перекричати гучний голос, як чиясь міцна рука лягає на моє плече.

Я обертаюся і бачу усміхненого Ніка. Ми в нашій дитячій кімнаті з потворними шпалерами вицвілих слоненят. Йому на вигляд років шістнадцять.

— Що за чортівня? — здивовано промовляю я, оглядаючи приміщення.

— Братику, ти чого? Ми ж збиралися піти потусити з дівчатами. Невже передумав?

— Я не розумію...

Нік сумно махає мені рукою і кричить голосом Мії:

— Ян, ти весь гориш! 

Підлога під ногами починає кришитися, і я провалююсь у непроглядну темряву.

 — Ян, прокинься!

Чиясь холодна рука торкнулася мого чола та щік.

— Ян, ти чуєш мене?

Доклавши величезних зусиль, щоб підняти важкі повіки, я бачу перед собою бліду Мію. Її наляканий вигляд насторожує, але нічого не пояснює.

Мляво відмахуюсь від неї руками, і підвівшись на ліжку, відчуваю, як голова йде кругом.

— Ян! Що з тобою?

— І тобі, доброго, трясця, ранку!

— Ти весь гориш! — вона продовжує свої аудіоспроби писклявим голосом.

— Славу богу, що не від млосного кохання до тебе, — ціжу крізь зуби і, потерши очі, спускаю ноги з ліжка.

Намагаюся підвестися, але мене веде з боку в бік.

— Ян, у тебе температура!

— Я не відстебну тебе, — кидаю їй через плече, — навіть не намагайся...

Голова розколюється, наче від страшного похмілля. Повільним кроком підходжу до синьої термосумки і з енної спроби витягаю звідти пляшку з водою.

— Та що ж таке...

Роблю перший ковток і відчуваю, як холодна рідина тече стравоходом.

Ноги втрачають сили і я, не втримавши рівноваги, починаю осідати на землю. В останній момент, гарячково балансуючи на стопах, я залишаюся у вертикальному положенні.

— Емма! — несамовито волає Мія.

— Та не кричи ти, — злісно затикаю її, кидаючи наосліп пляшку з водою.

— Ян, відстебни мене! Ти весь блідий!

— Ні, лялечко. Ти будеш тут, пристебнутою до наручни...

Намагаюся вхопитися за щось, але марно. Глухий удар, і я несвідомо дивлюся на стелю. Звідкись зверху долинають приглушені крики Мії. Наді мною схиляється Емма, в одній салатовій футболці, і за мить її обличчя розповзається тисячами пікселів.

Тіло горить пекельним вогнем, віддаючи ниючим болем у плече. Кожен вдих вартий мені титанічних зусиль. Чути якийсь шурхіт, дзвін металу.

— Давай перенесемо його на ліжко, — звучить командирський голос Емми.

— Відваліть… — вилаявся крізь зуби, не в змозі розплющити очі. Слабкість огортає щільним коконом, забираючи рештки сил.

— Не слухай його, — бурмотить Емма, — у нього глюки. На рахунок три. Раз, два, три — взяли!

Моє тіло летить в невагомості, а я хочу лише одного — тиші. Ідеальної тиші, щоб позбутися цих нав'язливих звуків.

Голова йде ходором, і знову пробіл. 

Холодні руки обмацують плече, де віддає тупим болем рана.

— Чорт! Потрібні антибіотики! — начебто знову голос Емми.

— Де їх зараз взяти?

Я розплющую очі, і мружуся від яскравого світла, що нещадно щипає рогівку.

— Ян, ти як? — Мія надто низько схиляється наді мною. Її карі очі схвильовано бігають по моєму обличчю. Намагаюся відповісти, але сухість у роті наждачним папером ріже ніжну слизову гортані.

— Зара полежу трохи і повністю оклигаю, — хриплю відчайдушно, аби відстали.

— Візьми рушник, — Емма застрибнула на ліжко і стала жваво мене оглядати, — змочи його холодною водою і неси сюди, хутко! — наказала вона Мії.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍