Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

Розділ 12

 

 

Темна вода наступала. Холодні, оманливо-ласкаві щупальця вже почали жадібно облизували пальці ніг, торкаючись голої шкіри, немов величезна отруйна медуза. Подих перехоплювало від спазмів у горлі, а в голові лунав наполегливий, гучний дзвінок, перекриваючи звичайний противний регіт...

 

Неймовірним зусиллям волі Яна змусила себе виринути з міцних обіймів чергової серії страшного сну та зрозуміла, що дзвінок справжній. Глянула на годинника, що світився в темноті. Майже одинадцять вечора.

Невже її батьки надумали заночувати в місті? Чому ж приїхали так пізно? Зазвичай вони надавали перевагу денним електричкам. Зрештою, могли й зателефонувати, попри нелюбов до мобільних телефонів.

Яна міцніше затягнула пасок на домашньому халатику. Вона заснула прямо на дивані у вітальні після того, як повернулася з роботи. Позіхнувши, Синичка сунула ноги в м'які рожеві капці й попленталася в передпокій. Увімкнула в передпокої бра, притримуючи рукою голову, що гула від болю.

Даремно вона заснула так рано. Потрібно було спочатку повечеряти, потім прийняти душ, потім...

Побачивши на порозі своєї квартири Дубовського, вона раптом згадала, що не зачесана, і її коротке волосся, мабуть, стирчить в різні боки.

— Розумію, вже запізно, — хриплуватий голос Віталіка луною віддавався в її голові. Яна не знала, що сказати. Не дочекавшись реакції на свою репліку, Віталік зніяковіло подивився на Яну з-під густих вій і мило, але сумно посміхнувся, запитавши: — Можна я увійду?

Вродливий й цього разу тверезий Дубовський — на порозі її квартири.

Скільки разів вона уявляла собі цей момент? Ще більше мріяла про це. А тепер, коли її бажання несподівано сповнилося, Яна розгубилася настільки, що навіть не знала, чи радіє вона гостю.

Тому у відповідь дівчина лише кивнула та попрямувала до кімнати, надавши гостеві можливість самостійно зачинити двері. Дорогою вона згадала, що навіть не запропонувала Віталіку роздягнутися. Однак їй не хотілося, щоб він вирішив, ніби вона тільки й думає про те, як би опинитися з ним наодинці.

Мабуть, слід було залишитися в передпокої й там розпитати, навіщо він з'явився так пізно. Проте з іншого боку, вони — все ж колеги та давно знайомі. Приймати Дубовського коло дверей якось неввічливо.

Продовжуючи мучитися сумнівами, але ретельно приховуючи це, Синичка запросила Віталіка сісти та запропонувала чаю. Сама Яна мріяла про каву, але розуміла, що спокусившись, зможе заснути лише під ранок, а завтра у неї повний робочий день, та ще нічне чергування на додачу.

Віталік відмовився від частування і, скинувши куртку, влаштувався в кріслі. Коли ж Яна розташувалася на дивані, він пересів ближче до неї.

Попри втому, дівчина відчула, що парубок чогось ніби очікує від неї, хоча й мовчить. Це змусило Яну нервувати. Не витримавши напруги, вона поступово відсунулася від Віталіка. Підійматися й переміщатися ще далі, здавалося смішним. Дубовський міг би дістати її в будь-якому закутку невеличкої квартири. Якби захотів.

А вона? Вона б цього хотіла?

Яна не мала на це відповіді. Тиша лише посилювала напругу в кімнаті. Тому дівчина стримано, але нетерпляче поцікавилася:

— Щось у лікарні?

— Ні. Принаймні, нічого незвичайного.

Віталік накрив широкою долонею її тремтячу руку. Яна придушила порив вирвати долоню.

Про що ж іще запитати? Не про погоду ж. Дубовський міг би їй допомогти, але він мовчав. Навіщо тоді прийшов?

— Тоді... У тебе особисті проблеми?

Чому ще він міг з'явитися тут, сісти поруч, заволодіти рукою та увагою? Яна не вірила — не могла повірити, тільки не після всього, що сталося — що саме вона чимось привабила Віталіка. Не може людина ось так запросто сьогодні спати з однією, а завтра заглядати за іншою. Хоча, Вікторія ж примудрялася.

Схвильована, Яна якось не подумала чинити опір, коли Дубовський підійняв її з дивана, підвівся сам та міцно притиснув до себе, поклавши долоню на її потилицю.

— Так, у мене особисті проблеми, — гарячковий шепіт лунав біля її губ. — Мила, хороша, добра. Яночко, ти справжня. Найкраща. Пробач мені. Я був наче сліпий, дивився й не бачив тебе. Пробач. Пробач. Пробач...

Він вимовляв все це між короткими ніжними поцілунками, пестячи її обличчя. Яна оторопіла від несподіваних зізнань і ще більш від несподіваних дотиків. Вона дозволяла цілувати та обіймати себе, перебуваючи в якомусь дивному заціпенінні.

Його руки рухалися по її спині та плечах. Його губи чаклували над її ротом. Його слова гіпнотизували її. Його стегна все сильніше притискалися до неї, демонструючи бажання.

А Яна все ще сумнівалася, що це відбувається з нею, що Віталік жадає її. Свідомість дівчини ніби перебувала десь поруч, з боку спостерігаючи за дійством. Лицедійством.

Вона прокинулася лише тоді, коли Яна відчула на собі тягар чоловічого тіла. В який саме момент і як вона опинилася на дивані, дівчина не пам'ятала, перебуваючи в дивній ейфорії від того, що відбувалося.

Несподівано вона зрозуміла, що все це виглядає якось неправильно, поспішно, нехай і приємно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍