Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

Бібліотекарі виявилися людьми, які все розуміють. Вони сумлінно лякалися, пропонували відвести до цілителя і швидко знайшли потрібну книгу. Напевно, не хотіли дивитися на побитого відвідувача. Ярослав і сам на себе не хотів дивитися, підозрював, що нічого доброго не побачить. Після цього бібліотекарі таємниче зникли.

Відомості про види магії виявилися повними та зрозумілими, що Ярослава зовсім не втішило. Все виявилось простіше нікуди. Творці та майстри відрізняються один від одного так само як талановиті художники від не менш талановитих копіювальників. Творці завжди творять. Вони створюють із нічого, на чистому натхненні. Їм не потрібно сплітати складові світу у певні візерунки, їм не потрібно запам'ятовувати способи плетіння, черговість петель та вузликів, їм навіть не потрібно бачити основу, на якій візерунок плететься. Творцям достатньо знати, чого вони хочуть, побачити кінцевий результат та побажати. Але це лише в ідеальному світі. У решті неідеальних, виконуються зовсім не ті бажання, втілення яких хочеться побачити. Набагато частіше незрозумілий всесвіт виконує якусь дурню, загадану в розладі почуттів. В інших випадках доводиться сплітати свої візерунки самостійно, зокрема і основу. Стандартна основа творцям чомусь не підходить. Ні, створювати стандартні плетіння їм ніхто не забороняє, просто не факт, що вийде. Те, що вони створюють, буває неповторним. Стати творцем неможливо. Ним треба народитись і вчасно потрапити на очі комусь хтось уроджений талант роздивиться. Майстрам простіше, майстрам потрібно лише навчитися бачити та пам'ятати. З творця ніколи не вийде тямущий майстер і навпаки.

Дуже нагадує Ладане з її неприйняттям стандартних плетив.

А ще десь там є добрий магістр, який страшенно переживає за студентів академії. Той, який із доброю усмішкою. І це дивно. Адже він начебто знає, що таке творці, он навіть ельфа як позаштатного фахівця зі зброї запросив. Якщо й далі розвивати цю думку, то можна дійти висновку, що саме магістр винен у тому, що дехто на ім’я Ярослав опинився чорт знає, де й чорт знає як. Проігнорував проблемну студентку, сволота. Адже ельфи цікавіші, особливо ті, що втекли з рідного світу, особливо творці. А дівчат в академії вистачає. Подумаєш, одна з них двічі його рідну аудиторію на руїни перетворювала. Розібратися, як у неї це вийшло? А навіщо? Раптом просто дурепа. А ти тут сиди, розбирайся, час марнуй.

За Ладане стало прикро. Адже мила дівчина, по суті. Стільки часу ховала і годувала, незручності терпіла, книжки тягала, літери вчити допомагала.

Ярослав трошки подумав, узяв книгу під пахву і, ігноруючи крики бібліотекарів про власність бібліотеки, пішов лаятися з магістром Табаді. Благо, запаси агресії ще не вичерпалися, а залишки здорового глузду вважали за краще мовчати і не висуватись.

Далі була комедія у трьох частинах.

Перша частина.

Ярослав вривається посеред лекції, трясе перед носом ошелешеного магістра відвойованою у бібліотекарів книгою, обзиває шановну людину короткозорим тарганом, женоненависником і висловлює підозри, що він навмисне знущався з Ладане. Експериментував над бідною дівчинкою морж північний. Після цього намагається кусатися, коли його в чотири руки витягують із лекційної зали незнайомі хлопці. Кусається погано. Дається взнаки недостача улюбленого зуба.

Друга частина.

Двері, в замку яких Ярослав безнадійно колупався останні півгодини, відчиняються і в комірчину з давно не митим вікном намагається протиснутися більша частина викладацького складу академії. Де бовтається менша частина, ніхто не знає, але всі дружно відсилають хлопців, що чергували перед комірчиною, на її пошуки. Ярослава просять заспокоїтись і все пояснити по-людськи. Він не слухає. Він лається, обзивається і посилається на нерви, які не відновлюються. А ще просить подивитися на його обличчя, тому що, судячи з відчуттів, видовище це не дуже приємне. Табаді в умовляннях не бере участі. Він уважно читає розділ з варварськи загнутою на його початку сторінкою. З коридору колег підбадьорюють викладачі, які не помістилися в комірчину, і допитливі студенти, які не зуміли пройти повз дивне скупчення викладачів.

Частина третя.

Табаді дочитав розділ, зробив розумне обличчя і звелів усім розходитись. Всі замовкли і дружно на нього подивилися, мовчки вимагаючи озвучити думки, що прийшли до нього під час читання. Розходитися ніхто не побажав, у тому числі й неабияка кількість студентів.

— Дуже схоже, — озвучив першу думку Табаді.

— Схоже? — з усією йому доступною іронією запитує Ярослав.

Глядачі слухають затаївши подих. Їм хочеться дізнатися про таємницю.

— Думаю, ти не помилився, — продовжив магістр, відпихаючи ліктем тих, хто цікавиться книгою.

— Думаєте? — спробував зобразити праведне обурення Ярослав. Вийшло не дуже. Довелося терміново переключатися на уїдливість та неповагу. — Ви й думати вмієте? Ось дивина.

— Не хами, — очікувано велів магістр і чомусь усміхнувся, як завжди добродушно та ясно.

Ярослав відчув себе дрібним звірятком на кшталт хом'ячка, яким милуються господарі.

— Ви бачите мою фізіономію? — спитав він. — А ось я не бачу, але підозрюю, що вона виглядає не найкращим чином. При цьому я маю не хамити. Може мені ще й танцювати від радості? З бубном, на славу предків. Адже ви думати, виявляється, вмієте. Сліпі ви всі. Вам прочитали, що трапляється з тими, хто неправильно використовує свій дар? Ах, так, ви ж і так це знаєте. А ось я прочитав. Мені її шкода.

— Я ніколи не стикався…

— Запитали б Ярена. Він стикався. На власній шкурі випробував. А ви йому нав'язали учня. Вам не соромно?

— Ти знаєш, скільки творців навчалося у цій академії за всю її історію? — спитав магістр.

— Скільки? — Ярослав запідозрив, що співрозмовник намагається змінити тему.

— Сім. Останній – два століття тому. Усіх їх спочатку намагалися вчити плетивам. Розуміли, що вони таке, тільки після того, як вони доводили всім, що з плетіннями у них ніколи нічого не вийде. Тоді хтось ішов до бібліотеки та знаходив цю книгу.